Що тіснішим і насиченішим подіями та інформацією стає сучасний „глобалізований” світ, то важливішою постає справа самоідентифікації – особистої, національної. Зрозуміти – хто ми й навіщо, де наше коріння – означає здобути у світі надійний прихисток – для себе, своїх дітей, онуків, правнуків; у широкому контексті – забезпечити своїй нації тривання у часі й просторі.

За круглим столом

„Національна ідентичність” – називався круглий стіл, який наприкінці травня 2009 року зібрав у Львівській політехніці науковців, представників громадських організацій, влади. Безпосередній привід для розмови – монографія професора, доктора архітектури Богдана Черкеса „Національна ідентичність в архітектурі міста”. Цієї весни видання здобуло перемогу у Х Всеукраїнському рейтингу „Книжка року” (номінація „Обрії”, підномінація „Спеціальна література”).
Привітати автора в актову залу Львівської політехніки прийшли перший проректор університету Володимир Павлиш, директор Інституту народознавства НАН України академік НАНУ професор Степан Павлюк, автор генерального плану Києва заслужений архітектор України професор, доктор архітектури, член-кореспондент Української академії мистецтв, академік Міжнародної академії архітектури Микола Дьомін, директор департаменту містобудування Львівської міськради доцент Політехніки Андрій Павлів, експерт Всеукраїнського рейтингу "Книжка року" Емілія Огар, Генеральний консул Російської Федерації у Львові Євген Гузєєв, консул Генерального консульства Чеської Республіки у Львові Ярослав Кубалік, директор видавництва Львівської політехніки Іван Паров'як, член-кореспондент Української академії мистецтв, доктор мистецтвознавства, професор Львівської академії мистецтв Олег Боднар, директор архітектурного бюро „Архітектори Чаплінський і Трофименко” Юліан Чаплінський.

Від теорії – до практики. І це непросто

Власне, висока оцінка експертів „Книжки року” – додаткове свідчення актуальності й важливості появи в сучасному інформаційному просторі такої наукової публікації. Відтак учасники круглого столу наголошували на необхідності переходу від питань теоретично-світоглядних до практичних. Зокрема – до дієвої співпраці архітекторів, владців, представників громадських організацій та медіа у підготовці українських міст до Євро-2012.
У тім, що саме перехід від теорії до практики є найбільшою проблемою сучасного архітектурного – чи ж тільки архітектурного? – дискурсу, нема жодної таємниці. Задля подолання проблеми науковці й організовують такі заходи, як круглий стіл, присвячений національній ідентичності, і залучають до розмови представників радіо, телебачення, преси – сподіваючись, що завдяки цьому обговорення планів підготовки Києва і Львова до мегазаходів 2012 року стане бодай трохи публічнішим, прозорішим.
Але ж не тільки про Євро-2012 мова. Після 2012-го, будемо сподіватися, наступить 2013-й, 2014-й... Життя триватиме, як, мабуть, і дискусія про те, що ідентифікує українців ХХІ століття: мова? світогляд? традиція? – і як усе це мудро втілювати у середовище нашого буття.

Автор: думка науковця

Професор Богдан Черкес:
„Існування нації неможливе без ідентифікації з умовами і середовищем проживання. Кожен народ, як також колектив, етнічна група чи місто, маніфестують свою ідентичність у власній архітектурі. Тому формування і конструювання національної ідентичності і її символів є постійним процесом. Його необхідно закладати в політичні проекти і плани розвитку та забудови міст.
Від архітектури, на відміну від інших видів мистецтв, неможливо втекти. Архітектура – довкола нас. Тому саме архітектура є визначальним носієм національної ідентифікації”.

Читач: думка практика

Юліан Чаплінський („Архітектори Чаплінський і Трофименко”): „Національна ідентичність – основа взаєморозуміння між народами. У цьому контексті книга професора Черкеса – космополітична, бо дає розуміння необхідності національних символів, які об’єднують будь-який народ: німців, поляків, росіян, українців. Водночас у книзі більше історико-філософського, аніж архітектурно-прикладного. Але ця книга надихає мене на пошуки високого у повсякденній роботі.
Сьогодні у нашій архітектурі немає ознак ідентичності у прямому розумінні цього слова. Багато архітекторів буквально використовують українські мотиви: вишиванки, декори, не розуміючи реальної суті української архітектурної форми. Це називається „шароварщиною”…
На мій погляд, архітектор повинен розуміти схему взаємодії свого витвору з довкіллям, з сусідньою архітектурою, з людьми, які будуть його споглядати, з національним колоритом країни. Він повинен відчувати, як виглядатиме його шедевр через багато років після зведення.
Найвища майстерність архітектора – зуміти передати через власне творіння національну ідентичність. Таке творіння залишається на віки”.

Докладніше про монографію „Національна ідентичність в архітектурі міста”