Вступ

Поняття “сучасна архітектура” є досить складним, і його трактування змінюється з плином часу. Довший час панувала думка, що воно охоплює епоху в архітектурі, яка триває протягом майже всього ХХ ст. Знаковими моментами в такій інтерпретації вважають появу інженерної архітектури (ХІХ ст.) та виникнення постмодерну. Відповідно, перше явище заповідає початок нової епохи, а друге – її завершення. Але дійсно “сучасна” архітектура починається з авангарду початку ХХ ст.: з Баухаусу, групи Стиль, конструктивізму, футуризму, експресіонізму та ін. У цьому значенні термін “сучасна архітектура” вживають як синонім до термінів “модерн”, “модерністичний рух” чи “сучасний рух”.
За іншим трактуванням, “сучасність” починається із 60-х років ХХ ст. і, як це не парадоксально, з кінця “сучасної архітектури” (в значенні модернізму), тобто появи постмодернізму. Але попри ці дефініції, “сучасність” має одну невід’ємну особливість: цей часовий відтинок постійно зміщується. Тому сьогодні вона вже не містить постмодернізму, який із появою деконструктивізму вважають завершеним і закритим етапом, тобто історичним (історія – не сучасність). У такому разі “сучасна архітектура” займає часові межі між 1980-ми рр. і ХХІ ст. (або злам ХХ–ХХІ ст.).
Ця пост-постмодерна “сучасна архітектура” є узагальнювальним поняттям для цілої низки архітектурних течій, стильових напрямів, рухів, угруповань. Вона обіймає: хай-тек, неофункціоналізм, неораціоналізм, деконструктивізм, інтегральну архітектуру, мінімалізм та “архітектуру поетичної простоти”, скульптурну й текстуальну архітектуру та ще багато автономних явищ, надто своєрідних, щоби творити певні течії чи напрями. Найновіша архітектура завдяки своїй революційності, новаторству, унікальності та різноманітності претендує називатися “новим авангардом зламу століть” (на зразок авангарду зламу ХІХ–ХХ ст.).
Проте сьогодні деконструктивізм і хай-тек є “найстарішими” напрямами у сучасній архітектурі, що дає змогу припускати, що й вони незабаром залишаться у минулому (або видозміняться, пристосовуючись до вимог часу). І якщо ми вже говоримо про архітектуру зламу століть як про авангард, тобто хоча б мінімально класифікуємо її, то це означає, що й вона поступово стає історією для нас. Тож можна сміливо називати “сучасністю” архітектуру ХХІ ст., а нас – очевидцями її становлення.
З огляду на перипетії з невловимою “сучасністю”, мета цього словника – відповідати її найширшому значенню, тобто охопити архітектурний процес усього ХХ ст., але з особливою увагою звертається до актуальної “сучасності”, тобто часового відтинку, в якому ми живемо.
Методика, застосована під час укладання словника, особлива тим, що для збирання інформації слугували джерелом не лише українські видання, яких є надзвичайно мало, а й найновіші праці чужоземних авторів, присвячені сучасній архітектурі, а також інтернет-ресурси.
Словник містить передусім архітектурні поняття, але також терміни суміжних дисциплін: культурології, мистецтвознавства, літератури й театру. Він проілюстрований рисунками й кресленнями знакових об’єктів архітектури ХХ ст. та містить покажчик авторів, які зустрічаються в статтях.
Головним об’єктом зацікавлення є архітектурні процеси ХХ ст., але також розглядаються давніші явища, які мають особливе значення для формування архітектури ХХ ст. Також у словнику розглянуто суспільно-культурний контекст, тісно пов’язаний з архітектурою цього періоду.
Термінологічний словник є першою спробою укладення архітектурного лексикону, тому він залишається відкритим для доповнень, зауважень та побажань, за які авторка буде дуже вдячна.
Приємного читання!