ҐЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ: ДІАЛОГ КРІЗЬ СТОЛІТТЯ

Аналіз витоків української політичної думки доводить правильність твердження основоположника теорії британського консерватизму Е. Берка про те, що історія без політичної науки безплідна, а політична наука без історії – безрідна. Безперечно, що основою політичної науки є історія політичної думки, яка відтворює, концентрує і пояснює особливості тієї чи іншої суспільно-політичної епохи, трансформуючи їх у базові політологічні категорії.
Розвиток української політології як науки репрезентований кількома етапами: дореволюційним (1848–1917); міжвоєнним (1918–1939); післявоєнним (1945–1991); новітнім (з 1992 р. до наших днів). Кожний з них характеризується специфічними сферами дослідження, різноманіттям ідеологічних напрямків, численними науковими школами і державотворчими концепціями, а також різносторонніми підходами до розв’язання питання державного самовизначення українського народу. З погляду наукової доцільності, найбільше зацікавлення викликає міжвоєнний період. Цей факт зумовлений кількома причинами. По-перше, період національно-визвольних змагань українського народу за державну незалежність у 1917–1920 рр. був сповнений неоднозначними політичними подіями, які згодом отримали наукове обґрунтування у теоретичному доробку українських вчених-політологів міжвоєнної доби. По-друге, значна частина тогочасної політологічної спадщини й донині залишається поза увагою дослідників. По-третє, сучасна державницька епоха в Україні за цілою низкою політичних процесів є подібною до подій 1917–1920 рр., а тому, безперечно, теоретичні надбання минулого мають й важливе практичне значення для сьогодення. Не менш значущою є і та обставина, що саме міжвоєнний період у світовій політичній думці став перехідним етапом від міждисциплінарної до інституалізованої політології.
З огляду на це, перед сучасними дослідниками української політичної думки постає завдання вивчити значний масив науково-теоретичної спадщини вітчизняних учених-політологів міжвоєнного періоду. Будучи безпосередніми учасниками національно-визвольної боротьби українського народу за державну незалежність на зламі століть, вони продовжили свої наукові пошуки в еміграції. На теренах міжвоєнної Чехословаччини, Польщі, Німеччини українські вчені-емігранти працювали не лише над теоретичними розробками, а й заснували низку провідних науково-дослідних центрів та політичних інституцій. Вони розробили багато концепцій українського державного будівництва, як певну альтернативу радянському типу державності з його комуністичною ідеологією, у сфері впливу якої опинилась і Україна. Державницькі розробки цих учених спрямовувалися в майбутнє, адже здебільшого спирались на демократичні ідеали, правові та соціальні принципи організації суспільства, що були несумісні із специфікою радянського режиму.
Серед тогочасних політологічних досліджень виокремлюються роботи С. Дністрянського, В. Старосольського, О. Бочковського, С. Рудницького, С. Шелухіна, Р. Лащенка, В. Липинського, С. Томашівського та багатьох інших. З-поміж них виділяється і науковий доробок етнічного німця – Отто Оттовича Ейхельмана, вивчення суспільно-політичних поглядів і державницьких ідеалів якого є центральною проблематикою запропонованого дослідження. Автор монографії не лише розкриває основні етапи становлення і трансформації політичного світогляду О. Ейхельмана, його шлях до усвідомлення української державницької ідеї, але й бачення ним змісту основних політичних інститутів та їхнього функціонального призначення. Йдеться про шляхи організації національної Української держави на основі демократичних ідеалів.
Минуло вже майже століття, як виокремились та викристалізувались політичні ідеї О. Ейхельмана, утім вони й сьогодні актуальні та відповідають сучасній епосі українського державотворення. Запропонована дослідником концепція українського державного будівництва ґрунтується на двох основних принципах: народовладдя і федералізму. Особливо цікавою видається конституційна діяльность О. Ейхельмана, яка розпочалася ще за часів Російської імперії та цілковито завершилась вже в еміграційний – празький період. Безперечно, що отримані результати є доречними в умовах проведення конституційної реформи в Україні, спрямованої на утвердження принципів правової, демократичної і соціальної держави. Цінними для політичної практики сьогодення є пропозиції О. Ейхельмана щодо впровадження реформи місцевого самоврядування, регіональної політики та вдосконалення виборчої системи. Незаперечним є внесок О. Ейхельмана у розвиток науки про правову організацію системи міжнародних відносин і визначення місця України у світовому геополітичному просторі. Саме ці та інші питання висвітлено у запропонованій монографії Я.Б. Турчин.
Важливо, що автор використала значний масив джерел, які публікуються вперше. У роботі широко представлено архівні матеріали, праці сучасників О. Ейхельмана, а також дослідження останніх років, у яких так чи інакше висвітлюються його постать і державницьке бачення.
Звичайно, читачі зададуться питанням: чи можна етнічного німця вважати українським ученим? Автор відзначає, що належність діяча до української нації має другорядне значення, оскільки низка відомих українських політиків і політологів не були українцями за походженням. Водночас, Я.Б. Турчин керується методологічним принципом української політології, зокрема, спрямованості поглядів О. Ейхельмана на українську державність, націю, народ.
Результати запропонованого дослідження мають як теоретичне, так і практичне значення. Вивчення політологічного бачення О. Ейхельмана є важливим внеском у розвиток української політичної думки. Фундаментальні державницькі ідеї та ідеали О. Ейхельмана можна використати у реалізації сучасної державотворчої стратегії в Україні. Хоча суспільно-політичні погляди вченого і пройшли крізь століття, проте не втратили своєї актуальності, відображають діалог століть і тяглість державотворчих устремлінь українського народу.

В.М. Денисенко,
доктор політичних наук, професор,
завідувач кафедри теорії та історії політичної науки
Львівського національного університету імені Івана Франка