Тридцять перша зустріч авторського проекту Ірини Фаріон «Від книги до мети» 13 травня у Львівській політехніці стала зустріччю з самою авторкою: Ірина Фаріон презентувала свою докторську монографію «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХIV–ХVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива», видану у Видавництві Львівської політехніки.
Розмова, виступи, обговорення книги відбувалися під Шевченковим гаслом «Минуло все, та не пропало».
А це - цитати з презентації найновішої наукової праці Ірини Фаріон.

Міркуючи над історією мови як українського (чи псевдоукраїнського) вибору у часи найпекельніших ідейно-філософських та суспільно-політичних обставин, де у центрі дослідження статус староукраїнської (руської) мови у ХIV–ХVII століттях, авторка цитує Бісмарка: «Окупант зі зброєю в руках приходить туди, де програв учитель та священик». Вчитель та священик програли у Луганській та Донецькій областях, вони програли у Криму – тому маємо там війну. Війна є там, де немає української мови, і цього не треба вже нікому доводити.

• У ХIV–ХVІ століттях монополію на істину мала церква, у теперішню добу монополію на істину має олігарх, в руках якого перебуває засіб масової інформації. Завжди треба було знаходити спосіб, аби керувати нами. Але завше знаходилися люди, які, за Франком, «проти рожна перли, проти хвиль плили». І саме вони ніколи не потрапляли в пастки часу, вони навпаки стояли на чолі цього часу. Тому сьогодні ми приходимо до тих людей… До тих, хто зробив реформацію, як от поляки, які ще у ХІІІ столітті ухвалювали рішення, що молитися Богові мають своєю мовою, польською, хоч панувала тоді наскрізна латина.

• Від зудару сил – народжується нова якість. Не засмучуймося від того, що маємо тепер. Франковий «дух, що тіло рве до бою» – це абсолютно первинна категорія, яку ніколи ніхто не «вговкає». І я переконалася у цьому, досліджуючи цей пекельний період у нашій історії – ХIV–ХVІІ століття. Мова, про яку ідеться в книжці, загинула. Смерть цієї мови з одного боку призвела до виходу на кін історії нашої живої розмовної мови, нею ми сьогодні говоримо, а з іншого боку – перервалася традиція функціонування мови у справочинстві. Тому ми маємо такі проблеми тепер.

• Книга наголошує на тому, що неможливо побудувати української держави без фундаменту, який називається українська мова. Про це знав наш перший український президент Михайло Грушевський, він казав: «Будь-які українські бажання, які минають мову, збудовані на піску». Уся страшна роздвоєність наших цінностей виписана у цій книжці, і від цього можна дістати інтелектуальний струс мозку.

• Насправді ця книжка не про наші поразки, не про те, що мова відійшла в історію. Це книжка про незнищенність нашого народу, який у лещатах середньовіччя, коли не було модно говорити своєю рідною мовою, говорив своєю мовою. Інша річ, що він робив це набагато повільніше з огляду на абсолютну відрізаність духовної еліти від свого народу і на продажність урядово-шляхетської еліти.

• Текст з ХIV–ХVІІ століття б’є нам сьогодні у дзвони: всі тодішні події накладаються на ту біду, яку маємо тепер. І якщо ця книжка допоможе вам внутрішньо зміцніти, якщо вона дасть додаткові аргументи в обороні себе, в обороні своєї нації, свого народу, своєї держави – значить недаремно вона творилася.

Промовці на обговоренні книги її назвали «книгою паралелей»: вона про минуле, але водночас про теперішнє і майбутнє. Обговорення було жвавим і зацікавленим: серед промовців – науковці ЛНУ ім. І. Франка професори Михайло Гнатюк, Ірина Кочан, Галина Мацюк, Василь Лизанчук, відомі мовознавці Ярослав Радевич-Винницький, Микола Зубков, публіцист Олег Баган, студент з Хорватії Давор Лагудза, воїн-доброволець Мар'ян Берездецький.

Записувала Наталя Ліпінська. Фотографії Ірини Обарінчук