Романа Іваничука, автора циклу романів з української історії, лавреата Шевченківської премії, Героя України знають більшість українських читачів. Наприкінці травня, тобто зовсім нещодавно, Роман Іваничук відсвяткував день народження. Зважаючи на поважний вік і певні клопоти зі здоров'ям, Роман Іванович останнім часом не часто виходить з дому для спілкування з читачами.
Зрештою, за нього це роблять книжки. Декілька з них можна побачити, погортати, придбати у Мережі книгарень Видавництва Львівської політехніки.

Апостола Андрія Первозваного вважають першим благовісником Євангелія Христового на землях сучасної України. Учень Ісуса приніс у світ, охоплений прадідівськими віруваннями в божества природи, населений добрими і злими духами, Слово єдиного живого Бога. Поволі, важко, долаючи людський опір і несприйняття, нова віра уживалася зі старою, витворюючи дивний і гарний симбіоз, відтворений в обрядах і звичаях українців.
“Бачите гори сі? На них возсіяє благодать Божа, і стане тут город великий!”... Чи стало благословення Андрія Первозваного української землі благословенням також і для люду, який одвіку замешкував ту землю? Чому подальша історія — княжих, козацьких часів, періоду визвольних змагань — аж дотепер, до війни, розв’язаної у ХХІ столітті проти України зажерливим сусідом,— така щедра на поразки і криваві драми? Про це Роман Іваничук розмірковує устами своїх героїв — письменника, художника, історика, ветерана УПА і кримської татарки — у повісті-колажі “Голоси з-над вод Генісарета”.
Назва повісті-рефлексії “Я ще не писав про Донбас” говорить сама за себе. Письменник, сучасник війни на Донбасі, каже своє слово у наболілій дискусії: був чи не був Донецький край українським, варто чи не варто за нього боротися.

У центрі цього історичного роману — психологічний художній аналіз трагічних подій XVIII ст., пов’язаних з руйнуванням славної козацької столиці — Батурина. Це колаж історії й сучасності, довершене втілення сучасності в формулу історичну: минуле, теперішнє, майбутнє. Головний герой твору отець Єпіфаній мандрує дорогами обездоленого краю: Батурин — Глухів — Київ — Полтава — Лебедин — Висока Могила — Скит Манявський — Карпатські гори і бачить "всю свою захомучену землю від Прип'яті до Чорного моря, від Прута аж до Лопані, оточену високими тюремними стінами; перебуває в різних землях імперської Росії (Воронеж — Сибір — Петербург — Гродно), Туреччині, Європі. Вишукана форма роману-псалма допомагає витворити високий український дух.

У книзі вміщено короткі повісті, написані в різні роки. Тут — роздуми про стосунки вождя й поета — короля Данила Галицького й співця Митуси, пройнята гірким гумором розповідь про Першу світову війну, спогади про трагічні часи німецької та совєтської окупацій, романтична лісова феєрія, поетичний життєпис автора ("Штрихи до моєї біографії").
Книга сповнена тривог за долю українства, за його історичну пам’ять, але пройнята оптимістичною вірою у велике майбутнє нашої Землі.

Про Місто своєї юності Письменник може розповідати щоразу інакше: згадуючи словом-штрихом — ніби поміж іншим; неквапно провадячи своїх читачів вуличками від ратушевої площі до верболозів над Прутом; знайомлячи з колоритними мешканцями Міста і поблизьких сіл.
Про Місто своєї юності Письменник може розповідати бувальщини і притчі, магічно перетворювати реальні сюжети і прототипів. Та щоразу то буде — як освідчення в любові — варіант тієї самої історії: про найкращий, бо найдорожчий серцю, край — Покуття і найрідніше, бо дароване Богом, Місто — Коломию.

Книжка складається з трьох частин, а ліпше сказати, історій, різних і сюжетно, і жанрово: повісті з молодих часів "Як тиха ніч пов'є долину", повісті-реставрації про перебування у складі делегації ООН "За синім океаном", повісті-кунсткамери "У корчмі Лисого Мацька". Єднає ті три історії спільна канва щоденного письменницького пошуку — характеру людини, сутності явища, ваги слова.