Вступ (фраґменти)

Останнє десятиріччя ХХ ст. увійде в історію глибокими геополітичними змінами, які вкотре, але цього разу остаточно, визначили належне місце України в Європі та світі. Поява в центрі Європи країни, що за розмірами та кількістю населення ставала в один ряд з провідними державами континенту, була подією, що докорінно перекроювала стратегічну конфігурацію в Старому Світі. Відомий американський політолог З. Бжезінський зазначає: “Спочатку цього належно не оцінювали на Заході і конкретно у Сполучених Штатах. Навіть зараз, на мою думку, в міжнародній спільноті немає достатнього розуміння саме міжнародного значення України. Слід наголосити ще і ще раз, що незалежна Україна по-новому визначає кордони Європи, сучасна Україна перетворює Росію на національну державу. Це надзвичайно важливі зміни”.
Сьогодні Українська держава заявила світові, що вважає свою територію неподільною і недоторканою, визнає непорушність існуючих державних кордонів і не має територіальних претензій до жодної країни. Вона приєдналася до засадничих міжнародних документів, визнала себе правонаступницею колишньої Української РСР, тим самим взяла на себе зобов’язання дотримуватися усіх попередніх міжнародних домовленостей, встановила з іншими державами паритетні дипломатичні стосунки. Як новостворена держава Україна відразу засвідчила прагнення віднайти свою геополітичну ідентичність, усвідомити себе у глобальному цивілізаційному контексті, визначитися з власними пріоритетами та виробити стратегію і тактику їх реалізації. Досвід історії засвідчив, наголошують вітчизняні дослідники, що спілкування українського народу з іншими було інтенсивнішим у періоди повної або неповної державності. Також і світ більше виявляв до неї інтересу в часи її державності, і навпаки, — у бездержавні часи вона опинялася на периферії міжнародних контактів.
...
…протягом тривалого історичного періоду долі українського, російського і польського народів найтісніше перепліталися. Так, у 1667 р., за Андрусівською угодою, Росія з Польщею поділили Україну по Дніпру. Третій поділ Польщі 1795 р. став приводом до нового перерозподілу етнічних українських земель між двома імперіями — Австро-Угорською і Російською. До Росії тоді потрапило майже 80 %, а Австро-Угорщини — 20 % українських земель. Проводячи адміністративні реформи, російський уряд зробив усе можливе, щоб кордони малоросійських адміністративних одиниць не збігалися з українськими етнічними межами. Тому велика частина етнічних українців залишилася поза “малоросійськими” губерніями в Курщині, Воронежчині, на Дону, Кубані. Така ситуація, на думку російських великодержавників, повинна була стати основною перешкодою на шляху відродження української державності.
У 1921 р. Польща з більшовицькою Росією, за Ризьким миром, поділили Україну — цього разу по Збручу. Цьому актові передували події українсько-польської війни 1918—1919 рр., яка викликала небувале загострення міжнаціональних відносин у 20—40-ві роки ХХ ст., військове протистояння між українцями і поляками. Лише у вересні 1939 р., внаслідок четвертого поділу Польщі між Радянським Союзом і гітлерівською Німеччиною, західноукраїнські землі було відібрано у Польщі. Але після Другої світової війни поза межами України
залишились українські землі Холмщини, Підляшшя, Сянщини, на яких мешкало 700 тис. українців. Брутальна депортація і розпорошення українців на західних теренах Польщі під час сумнозвісної акції “Вісла” 1947 р. стали справжнім злочином комуністичного режиму.
Визвольні змагання 1917—1920 рр. вперше за багато років дали можливість українському народові отримати своє справжнє ім’я, називати ним свою Батьківщину. Немає його вини в тому, що утворення Української держави було вороже зустрінуте як радянською, так і білогвардійською Росією, а також Польщею, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель. За умов, що склалися, лідери УНР потрапили у міжнародну ізоляцію і були безсилими перед більшовицькою Росією, яка перемогла білогвардійців та
уклала Ризький мир з Польщею. В кінцевому підсумку боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. “Але вона — і тільки вона!, — зазначає український історик С. Кульчицький, — покликала до життя УСРР. Без цієї
боротьби неминуче виникав інший варіант радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією”. Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, але Україна отримала чітко окреслені кордони.
Отже, Росія і Польща значною мірою впливали на визначення шляхів історичної долі українського народу. Росія завжди розглядала Україну як окраїну своєї імперії. Не змінився цей погляд і з приходом до влади в Росії
більшовиків у 1917 р. Радянська Росія отримувала внаслідок домінування в Україні найкращі кордони на півдні Східної Європи, забезпечуючи собі вигідне як економічне та політичне становище в цьому регіоні, так безпосереднє сусідство та можливість впливу на політику країн Центральної Європи. Значною мірою розвиток економіки Росії відбувався внаслідок обмеження та експлуатації економічного потенціалу України, який був об’єктом колоніального визиску і постачальником ресурсів для індустріалізації Росії.
…
Існування незалежної України не є ні антиросійським, ні антипольським чинником, а тільки спонукає до переосмислення взаємозв’язків з Росією і Польщею. Наслідуючи європейський досвід, Україна включилася зараз у процес історичного порозуміння, який нагадує німецько-польське та франко-німецьке примирення. На думку З. Бжезінського: “З Польщею повторне визначення взаємовідносин через примирення робить свій внесок до творення більшої Європи, з Росією — допомагає трансформувати саму Росію. І власне тому, на мій погляд, один з найважливіших аспектів незалежності України — це дія і вплив, який вона робить на Росію для її перевизначення”. Тому об’єктивне дослідження неоднозначної сторінки історії українського питання в радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду становить не тільки науковий, але й громадсько-політичний інтерес.