Вступ (фраґмент)

27 березня 2006 року, наступний день після виборів до Верховної Ради. На запитання ведучої Ганни Безулик про використання у політичній рекламі БЮТ (Блоку Юлії Тимошенко) терміна “солідарність”, який, на її думку, віддає численними “ізмами” (в залі, де записувалася програма “Я так думаю”, одразу залунали терміни “комунізм” і “соціалізм”), радник БЮТ Олег Медвєдєв відповів майже символічною фразою: “Я не знаю, якими “ізмами” воно віддає, але народу подобається, все решта – неважливо”. Символічним є і те, що людина, яка висловила цю думку, назвала себе не політологом (і наголосила на цьому), а політтехнологом.
Сучасна політична реальність – результат не тільки і не стільки стихійного саморозвитку. Людина втручається в цей процес на рівні свого розуміння того, що відбувається в політиці, а іноді і на рівні спроби нав’язати своє бачення реальності багатьом іншим. Якщо це робиться плановано і з опорою на знання основних тенденцій передавання смислів, можна говорити про використання соціально-комунікативних технологій. Часом саме цей результат: “народу подобається, все решта – неважливо” і є ознакою ефективності їхнього використання. Відмінність між політологом і політичним технологом – це відмінність між тим, хто намагається відобразити реальність, і тим, хто намагається її “творити”.
Політична комунікація – явище, з яким кожен з нас стикається щодня. Боротьба за владу, дії політиків і тих, хто впливає на них, є основною темою та рушійним мотивом цієї сфери спілкування. Чим відкритішим та демократичнішим є життя суспільства, тим більше уваги приділяється мові політики. Політичний дискурс цікавить не тільки професіоналів від політики, зокрема і журналістів та політологів, а і найширші маси громадян.
У наших західних колег проблема політичної комунікації, проблема мови та влади, мови та ідеології, мовного маніпулювання, ролі міфу та ритуалу в політиці давно опинилась у фокусі дослідницької уваги. У нашій країні цю тематику почали розробляти активно переважно з початком перебудови, коли політична комунікація втратила суто ритуальний характер. Почали з’являтися роботи, в яких осмислювалася наша політична комунікація у тоталітарному минулому, з іншого боку, активно аналізувалися зміни у політичній комунікації, що пов’язані із політичними змінами в суспільстві. Актуалізувалися питання теоретичного моделювання політичного дискурсу – виявлення механізмів народження та функціонування політичних текстів, характеристика мовної поведінки політиків, дослідження вербальних та риторичних стратегій у політичній діяльності.
Тема, яка цікавить автора, є актуальною з багатьох причин.
По-перше, будь-яка концепція демократії (від моделі “конкурентного елітизму” до моделі “участі”) наголошує на необхідності забезпечити рівність не тільки у сфері економіки, а і у сфері комунікацій (важливо, щоб усі громадяни мали однакову можливість висловитися тоді, коли визначаються напрями соціальної політики). Структура та способи організації політичної комунікації в суспільстві покликані допомагати громадянам у вивченні соціальних проблем з тим, щоб вони могли скласти обґрунтовану громадську думку. Публічна сфера мала б стати ареною раціональних дискусій...
По-друге, сучасна політика все більше перетворюється на бізнес із використанням сучасних комунікативних технологій реклами, “зв’язків з громадськістю”. У політиці з’являються та інтенсивно використовуються поняття “товар”, “бренд”, “маркетинг”. Акт політичного вибору порівнюється з актом купівлі-продажу в економічному житті. Ймовірно, це пов’язано з загостренням конкурентності у царині сучасної політичної боротьби. Тим не менше, жодні нові політичні віяння не відміняють старих, добре відомих технологій впливу, таких, як “політична пропаганда”, маніпулювання. ...
По-третє, нині не тільки в Україні, а і в світі актуалізується впливовість засобів масової інформації у практиці сучасної демократичної політики. Саме засоби масової інформації забезпечують трансляцію політично важливих уявлень на дуже широку аудиторію, постачають останній щоденну інформацію, забезпечують створення та обмін значеннями. Оскільки говоримо про масову аудиторію та засоби масової комунікації, ймовірно, йдеться про масовий вплив і про технологізацію впливу. ...
По-четверте, вирішення всіх цих проблем потребує належного наукового забезпечення, знання методологічних засад систем управління в суспільстві. У цій царині досліджень мають поєднуватися зусилля спеціалістів багатьох галузей: і соціологів, яким належить пальма першості у намаганні фіксувати соціальні феномени у “значущих категоріях” людської діяльності (феноменологічна традиція у соціології), і політологів, які фактично через аналіз конкретних політичних подій мають можливість простежити, як йде “конструювання” такої політичної реальності, і політичних психологів, які відстежують цей процес на рівні окремої „людини політичної – homo politicus”, і обов’язково тих, хто займається проблемами теорії комунікації – комунікативістів (можливо, саме цим спеціалістам і має належати ініціатива в об’єднанні всіх зусиль науковців).