Письменник Віктор Неборак – як особистість оригінальна й активна (і літературно, й суспільно) – не потребує, схоже, щоб його додатково рекомендували інтернет-читачам. Якщо ж помиляюся – а таки потребує, – то в кількох словах: мешканець Львова; автор книг "Повернення у Леополіс" (1998), "Літостротон" (2001), "Введення у Бу-Ба-Бу" (2001, 2003), "Літаюча голова" та інші вірші :: The Flying Head And Other Poems by Viktor Neborak" (2005), "Повторення історій" (2005); "Базилевс: Нововіднайдені розділи Львівської Книги Переміщень, переписаної 2005 року" (2006); один з найпослідовніших творців "львівського тексту" в сучасній українській літературі.
Віктор Неборак активно приявний у пресі, наприклад, як автор тижневика "Post-Поступ"; вряди-годи інтернет-блукальники натрапляють на цікаві й змістовні інтерв'ю з ним (як ось в "Українському журналі", журналі City Life або інтернет-мережі ХайВей).
Тому – замість намагатися сказати про нашого автора щось особливе й нове – пропонуємо декілька текстів з книги "Літостротон", усі – з різних збірок.
І бажаємо задоволення від читання.

* * *

Мій ліричний герой – білокрилий юнак.
Кара тінь струменіє від погляду.
(Уяви у воді темне золото).
Вічне море замре і майне Карадаг.
А зірватися з неба так солодко!

Хто засвідчить цю мить? Ні душі тут нема.
(Тільки вірш мій блищить об’єктивами.
Небо робить малюнки рухливими).
А на білому кольорі сіється мак,
вогневий слід обірветься хвилями!..

Обезкрилений чорт – мій ліричний герой.
Він упав на будинки і вулиці.
Він повільно живе і дивується,
що минув той політ, карколомний отой...

(„Літаюча голова”)

Знайомство

що там сховано у твоїй голові?
– моє відображення –
яким ти бачиш мене?

ти бачиш мій одяг
або вгадуєш мій настрій
помічаєш які в мене мешти
а можливо ти телепат
і розглядаєш мою думку
мов камінчик в калейдоскопі
а можливо і божевільний
бачиш мене з рогами і хвостом

чи слухаєш класику?
читаєш Антонича?
полюбляєш веселі компанії?
кинув курити? цікавишся живописом?

що може нас об’єднати?

робота? кав’ярня? демонстрація?
стадіон? спільні знайомі?
спільні захоплення?

цей старий у тролейбусі
помічає лише місце яке я звільняю
ота дівчина дивиться у порожнечу

на вулиці я один з багатьох
на роботі викладач української літератури
в диско-клубі знайомлячись
намагаюся бути дотепним

тисячі людей носять
моє невидиме відображення
тисячі відображень блукають у моїй голові

милий зануда вульгарний дотепник
профан балакун занадто серйозний
шанолюбний маніяк білоручка
філософ дурило хлопчисько друзяка...

що б ми робили коли б заприятелювали
говорили б про політику чи про жінок
пили б вино їздили б у подорожі
читали б вірші ходили б на каву
заступалися б один за одного
витягали б один одного з халепи

а може ти щасливчик
і наплювати тобі на мене

а може ти самітник
і не потребуєш знайомств

може світ довкола тебе
темна пустка

може усіх найдорожчих
ти вже навіки втратив

що мені відомо про іншу людину
що іншій людині відомо про мене

вона падає посеред вулиці
кільце роззяв задає питання

(«Alter Ego»)

* * *
На стовбурі похилому
подорожую в осені.
Сурмлять уже над обрієм
застиглі срібні олені.
Та ще спадає листопад.
Ще корабель мій не в льодах.
Ще попіл теплий світиться.
І птаха покидає дах.

І все перетворилося
на строфи листопадові,
а кольори на графіку,
байдужу адресатові.
Бо все перетворилося –
міста, пустелі і листи
і ти, моя серпнева, ти –
на тліючі листи.

Дерева звільнено від нас.
Це листя під ногами – ми.
Вмерзає в кригу корабель
під кришталевими крильми.

(„Розмова зі слугою”)

Ренесанс

Ковток свідомості! – зіжмакані світи
розгорнуто!.. А ти іди й світи,
Людино, недолугий Божий сину,
тягни свій хрест, свою тілесну глину,
а я спостерігатиму, а ти
долай свої і не свої світи,
ганчір’ям зв’язані докупи, наче меблі, –
дні-ночі, закоцюрблені і теплі,
столи в харчевнях, збиті постоли...
Коли це діялось? Чи вернеться коли?

Понурі тіні на похмурім мурі –
бредемо і вдихаєм погар бурі.
Ще небесами двигає Ілля!
Ще дихає зневажена земля!
Бредемо ми, бредемо ми, бредемо,
а ти знесилів, я і ти – окремо,
а він лиш спльовує крізь ікла, а вони
летять на поклик демона війни.
І князь Чума загорнутий у чорне.
І горностая ніжна діва горне.

(„Епос про тридцять п’яту хату”)

З циклу „Десять наближень до лінії обрію”
8

У видимому немає окремого.
Усе переплетено.
У перетіканні – всі речі.

Зірвана квітка перетікає у небуття.
Небуття – цвинтар окремого.

Відокремлюючи себе, западаєшся в небуття,
сліпнеш, глухнеш,
не відчуваєш доторку,
втрачаєш смак і нюх.

Твоє «я» – двері в не-існування.
Твоє «я» – твоє відокремлення.

Найцінніше – безцінне, дароване.
Усе, що оцінюється – ілюзія.

Дихай небом, перебирай простором, пливи часом.
Не зав’язуй себе у вузол.
Відлунюй!

Усе дійсне – поряд.
Усе маревне – далеко.

Ти – погляд з невидимого назовні.

А окреслюючи межі – поменшуєшся.

("Наближення до лінії обрію")
Докладно про книжку