Дещо про поезію Тараса Лучука

Я про Тараса Лучука взагалі не чув, поки не приїхав до Урбани-Шампейн на щорічну українознавчу конференцію в червні 1999 року. Він також був на тій конференції, і я мав щастя ознайомитися з його віршами, які мені дуже сподобалися.
Кожному читачеві варто пам’ятати, що Тарас Лучук – професійний філолог-класик, і це є дуже важливо для розуміння деяких аспектів його поетичної творчости. З тих віршів Тараса Лучука, що я мав щастя бачити, помітні стрибки росту напрочуд швидкого. Його невеличкий поетичний доробок поділяється на три групи: вільний вірш, квазі строфа і строфа, та химерно стилізовані дистихи елегійні. На мою думку, він найсильніший у вільному вірші (у нього цих віршів найбільше). Саме тут Лучук шукає свого голосу: від мінімалізму або майже прозаїчних квазінаративів (як ось “Узлісся міста”), через уважно ритмічно організовані тексти, до дуже цікаво стилізованих віршів під “дитячий” вірш або якийсь народний текст (як ось “Історія з бородою”).
У формальному будуванні вільного вірша Тарас Лучук разом із діаспорною поетесою Марією Ревакович, мабуть, найвимогливіший майстер серед “молодих” поетів: вони обоє розуміють (а це розуміє мало поетів, особливо “молодих”), що вільний вірш – зовсім не вільний, а має свої власні поетичні вимоги, що іноді куди трудніші, ніж строфа; і що тяти прозу на куски і на рядки – це не є вільний вірш, це є проза, потята на рядки і на куски. Адже ритм, що пульсує не ззовні, а знутра тексту, мусить бути організований не метром, а уважним орудуванням синтаксису фрази – іменниковою, а особливо дієслівною флексією, єднаннями або протиставляннями фраз, гармонією чи (що цікавіше) дисгармонією між фразою і рядком, який далеко не тільки засіб візуальний (рядок, очевидно, в даному випадку – фразеологічна і ритмічна одиниця). Теж треба мати музичне вухо на вільний вірш, куди більш розвинене, ніж на строфічний.
Поміж тим, доказом Лучукової технічної вправности й музичного слуху є його непомильно зрівноважені між метром і ритмом дистихи елегійні, що є цілковитою протилежністю до вільного вірша. Тут виявляються його професійні зацікавлення. Це так, як академічно бездоганні анатомічні ескізи Пікассо.
Уявою Тараса Лучука від початку до кінця володіє міт. У хронологічно найранішому вірші “Прадідові зорі” (1980) бачимо своєрідний магічний реалізм, магію предків, що здалеку нагадує поезію Голобородька та інших українських метафористів. З такого добірного, але ще не зовсім власного початку поет добирається до голосу і палітри, які стають уже Лучуківськими. З року в рік ускладнюється і поглиблюється сюрреалізована образність, яка проходить напливами відтінків і настроїв. Це – загадковість з легкої руки, яка не шокує, а підкрадається до читача. Починаючи вірш “Мертве море” своєрідним квазіепіграфом: “не навчений плавати топиться на мілині”, автор розповідає (дослівно розповідає), як то купаючись в морі:
поволі вкривається сіллю моя голова
вкривається сіллю
серце
солоний розчин
просякає мене
Подібний вірш – “Пам’ятник на плоші дуба” (я тут чую Антоничівський інтертекст “Ніч на площі Юра”). Поет розповідає, як дуб, що його посадили посеред міської площі, перетворюється в камінний пам’ятник самому собі. Це стається під акомпанемент делікатних лінгвістичних образів, як оксиморон (“запала тиша повна звуків” – це знов Антоничівський оксиморон) тощо. У вірші “Нове місто” камінь стає каменеломнею, з якої будують місто, яке стає каменемнеломнею, яка стає каменем. Тут звуковий акомпонемент – постійна гра поміж словами “камінь” і “каньйон”.
Загадковість посилена дуже цікавою і своєрідною функцією заголовків, які в поета ніколи не випадкові. Взагалі-то вони доповнюють собою поетичний текст (і це має так бути – як, наприклад, у вірші “Прадідові зорі”), але інколи вони протиставлені цілому текстові (як ось “Діадема без діамантів” – таємничі метаморфози в кущах терну про незгаданого, але присутнього тернового вінка, яким є, властиво, діадема без діамантів). Та найцікавіші ті заголовки, які на перший, другий чи навіть третій погляд не мають абсолютно нічого спільного з текстом даного вірша.
Наприклад, вірш, що називається “Історія з бородою”: в його тексті ані історією, а тим більше бородою навіть не пахне; очевидно, тут маємо дотепний гротескний каламбур, що означає по-старольвівськи “старий віц”, але десь є та справжня борода, десь вона ховається і ми не знаємо де. Цей сюрреалістичний засіб, що його в образотворчому мистецтві особливо часто культивував Макс Ернст, творить наче власний мікротекст, який з корпусом вірша зв’язується десь аж на рівні підсвідомости.
Ще цікавіше це виявлено в заголовку вірша “Наче вода в руці”, де знов ні про воду, ні про руку, а радше про сварку (я так прочитав) подружжя, яку мирить дитина, або про сварку людства, яку мирить Христос. У вірші є натяк на меч, а вода в руці – це, мабуть, меч або час, який проходить (але ми цього не знаємо достеменно). Не важко помітити, що майже непомітно напливає не тільки загадковість, але й якась загадкова тривога, навіть точніше зловісність (знову з легкої руки), майстерно створена атмосфера загрози. Майже так майстерно, як у Ґеорґа Тракля або Рене Маґріта. Все кам’яніє, все поволі позбувається життя, як колись у камінному саді. Усе це дуже несподівано, але не шоковано, а так ніби дійсно напливає. Зловісність особливо цікаво наростає уже в цілком сюрреалістичному вірші “Історія з бородою”, бо вона там контрастує з грайливою легкодухою формою дитячого вірша.
Стилізовані Лучукові дистихи елегійні простягаються від специфічного неопарнасівського символізму до римської саркастичної дидактики – так, як у вірші “Статус кво”, і тут ми вже бачимо руку абсолютно контрольованого майстра. З цих віршів мені особливо подобається “Ередіа перекладає Зерова”, з дотепним заголовком, що нагадує рецепційну теорію відворотного впливу, тобто як Еліот впливає на Шекспіра, або як Римарук впливає на Шевченка. Сам текст виправдовує цей заголовок двома інтертекстами: Лучук елегантно вловлює символістичний дух парнасизму в типово Зеровському мовленні; вчений-класицист Лучук прекрасно розуміє функцію мовлення Катулла (куди краще, ніж я), який намагався систематично жартувати над майже змеханізованими формами довколишньої латинської поетики. І у своїх перекладах Тарас Лучук майстерно віддає цей стилістичний пункт або образ хаосу своєрідними натяками на химерно-неохайне барокове мовлення в українській літературі (як, наприклад, у “Приповістях посполитих” Климентія Зіновіїва). Але про це іншим разом.
А тепер прийміть талановитого поета Тараса Лучука, для мене особисто блискучого відкриття.

Богдан РУБЧАК
18 червня 1999