Вступ

Важливою ознакою архітектури ХХ–ХХІ ст. стала активна реконструкція великих і, особливо, столичних міст європейських країн, зокрема їхніх центральних історичних районів. Великомасштабна реконструкція центрів неодмінно призводить до радикальної трансформації історичного довкілля, значної зміни умов життя населення, глобалізації та підвищення суспільного значення проблеми охорони культурної спадщини. Соціально-культурне значення та структурна складність історичних міських громадських центрів, а також особливості їхнього багатофункціонального та об’ємно-просторового розвитку вимагають значно глибшого наукового обґрунтування архітектурних та проектно-планувальних рішень.
Архітектурні властивості громадських центрів міст, передовсім столичних, є матеріалізованим виразом тривалого історичного розвитку країн і відображають зміни політичних, соціальних та економічних умов і чинників. Історія свідчить, що тривалий процес формування міських громадських центрів тісно пов’язаний з ідейно-політичними перетвореннями у суспільстві. Отже, є нагальна потреба у розвитку та удосконаленні теорії архітектури з врахуванням нових знань щодо закономірностей розвитку міст та їхніх структурних складових, зокрема громадських центрів.
Сьогодні переважна більшість наукових робіт з вивчення архітектури громадських центрів міст належить до функціонально-типологічного або історико-мистецтвознавчого напрямків. Значно менше авторів розглядають узагальнені культурологічні аспекти теорії архітектури із урахуванням змін і реальностей, характерних для початку ХХІ ст. Саме на урахуванні цих особливостей ґрунтується це дослідження.
З-поміж культурологічних категорій загалом та архітектури зокрема виділяється універсальне поняття “ідентичність” (від латинського слова idem – тотожне), яке характеризує взаємодію окремої особистості або спільноти з архітектурним довкіллям. Це загальне поняття дає можливість більш досконало, під новим кутом зору та у ширшому діапазоні розглянути процеси формування міських громадських центрів у зв’язку із збереженням їхнього історичного контексту.
Термін “ідентичність” все частіше використовують в різних наукових галузях: філософії, історії, психології, соціології, політології, культурології, а також у мистецтвознавстві та архітектурі. Так, наприклад, на ХХІ Світовому конгресі архітекторів, який відбувся в 2002 р. у Берліні, проблеми пошуку нової та збереження історичної ідентичності в архітектурі міст сьогоднішнього глобалізованого світу визнано пріоритетним завданням сучасної практики і теорії архітектури та містобудування. У програмній заяві конгресу вказано, що “ціллю сучасної архітектури є досягнення максимальної технологічності без втрати національної ідентичності”.
Однак донедавна поняття “ідентичність” не використовувалося у вітчизняних наукових архітектурних дослідженнях та публікаціях. Лише в останні роки це поняття стало спорадично з’являтися у деяких періодичних виданнях, хоча і надалі залишається маловживаним, складним і не входить до звичного категорійного апарату архітектури. Ідентичність пов’язують здебільшого з філософією, психоаналізом, ідеологією, соціологією та іншими науками.
Отже, можна констатувати, що у вітчизняній теорії архітектури проблема відображення різних форм колективної та персональної ідентичності в архітектурних процесах не розглядалася. Водночас термін “ідентичність” є поширеним у сучасній світовій науці. Тому необхідно заповнити цей пробіл, увести до вітчизняної теорії архітектури та містобудування поняття “ідентичність” та “національна ідентичність” і науково обґрунтувати їхню легітимність.
Незворотні процеси утворення та розвитку незалежних держав після розвалу радянського блоку стали причиною створення нових або відродження на новому рівні колишніх парадигм національної ідентичності. Ці процеси впливають на формування сучасної архітектури незалежних держав, що віддзеркалює нові національні цінності та пріоритети. Вони проходять по-різному, що зумовлено різним попереднім історичним досвідом, однак вони у дечому схожі, що свідчить про їхню архетиповість. Тому час всебічно проаналізувати та теоретично узагальнити взаємозв’язки між процесами становлення нової національної ідентичності та архітектурою міст, зокрема їх громадських центрів, в сучасних політичних та
соціально-економічних умовах.
Як уже було сказано, у роботі визначається та використовується поняття “ідентичність” у його загальноприйнятому значенні для з’ясування впливу історичних, культурологічних, ментальних, соціальних та ідейно-політичних передумов на формування та сприйняття архітектури громадських центрів міст у певний історичний період розвитку. Таким особливим періодом розвитку міст було вибрано добу авторитарного та поставторитарного часів, яка характеризується ідеологічним детермінізмом, тобто найбільшим впливом державної ідеології та політики на архітектуру громадських центрів.
Ідеологічна детермінація архітектури була особливо відчутна в процесі формування та трансформації історичних центрів таких столичних європейських міст, як Київ, Москва, Берлін, Варшава, які впродовж більшої частини ХХ ст. розвивались в умовах авторитарних режимів. Тому саме ці міста було вибрано об’єктом монографічного аналізу.
У роботі показано, що дотепер в сучасній теорії архітектури не існує дослідження, в якому б системно аналізувався пошук ідентичності в архітектурі міст як важливий фактор їхнього розвитку. Тобто не було визначено, що удосконалення теорії та методології архітектури можливе за умови виявлення закономірностей формування та сприйняття громадських центрів як структурних складових історичних міст і як вираз національної ідентичності.
Отже, під час дослідження необхідно було виконати такі основні завдання:
1. Сформулювати сучасні термінологічні інтерпретації понять “ідентичність” і “національна ідентичність” у різних науках, визначити їхні складові, функції та охарактеризувати національну ідентичність в історичному контексті.
2. Розкрити взаємозв’язок між поняттям “ідентичність” та архітектурною діяльністю.
3. За конкретними прикладами архітектури громадських центрів Києва, Москви і Берліна знайти аналогії та відмінності в інтерпретації проявів національної ідентичності у країнах з різними історичним досвідом та національною культурою.
4. Встановити етапи трансформації історичних громадських центрів та тенденції їхньої просторової організації у структурі столичних міст у періоди авторитарного та демократичного правлінь.
5. Виявити механізми взаємовпливів між ідентичністю й архітектурою, розробити матрицю ідентичностей та функцій громадського центру міста, запропонувати методику їхнього визначення, аналізу та проектування.
Під час дослідження вдалося отримати важливі наукові і практичні результати, основними із яких, на думку автора, можна вважати:
1. Введення до наукової галузі теорії та історії архітектури і містобудування категорій ідентичності і національної ідентичності, розкриття їхнього змісту і формулювання концепції формування національної ідентичності засобами архітектури.
2. Проведення першого порівняльного аналізу архітектури громадських центрів столичних міст Східної та Центральної Європи в період їхнього авторитарного та поставторитарного розвитку і доведення, що трансформації національної ідентичності призводять до структурної зміни міських громадських просторів.
3. Демонстрація на прикладі трансформацій центрів таких столичних міст, як Київ, Москва, Берлін і, частково, Варшава архітектурних прийомів їхньої організації, що має практичне значення для подальшого архітектурного та містобудівного проектування на стадіях розроблення генеральних планів міст та проектів детального планування.
4. Розгляд архітектурної та містобудівної спадщини України ХХ століття у контексті загальноєвропейського архітектурного процесу і визначення її місця у світовій історії архітектури.
5. Доведення того, що громадські центри історичних міст мають стати об’єктами охорони не лише з погляду загальновизнаних критеріїв оцінки архітектурної спадщини, але і щодо критерію їхньої національної ідентичності і необхідності введення його до пам’яткоохоронного законодавства для оцінювання архітектурної спадщини.
6. Розроблення й апробація матриці ідентичностей та функцій громадських центрів міст впродовж різних етапів їхнього розвитку, формулювання методики їх визначення, аналізу та проектування в конкретних містобудівних і реконструктивних ситуаціях.
Написання монографії тривало протягом досить довгого періоду, який захопив останнє десятиліття ХХ і перше десятиліття ХХІ століття і вимагало від автора не тільки аналізу великої кількості архівних, картографічних і наукових матеріалів, а й проведення польових досліджень у різних містах Європи. Без підтримки друзів і різних наукових інституцій завершити цю роботу було б неможливо. Тому автор висловлює подяку всім, хто його підтримував, особливо принциповому і завжди гостинному вчителю, великому вченому професору Ігорю Фоміну, а також видатному ректору та інтелектуалу Юрію Рудавському. Ці люди, яких, на жаль, вже немає з нами, назавжди залишаться дорогими і найближчими
друзями. Велику вдячність я хочу висловити тим, хто знаходив час, щоб зі мною дискутувати і читати фрагменти моєї роботи, зокрема др. Елізабет Гофер, др. Андреасу Гоферу, проф. Клаусу Семсроту (Австрія); проф. Косу Босмі і др. Кору Вагенаару (Нідерланди); проф. Вернеру Дурту і проф. Йорну Дювелю (Німеччина); проф. Миколі Дьоміну, проф. Андрію Рудницькому, проф. Віктору Проскурякову, доц. Світлані Лінді і арх. Ярославу Ракочию (Україна). Особливо необхідно наголосити на підтримці інституцій, де я працював, зокрема Національного університету “Львівська політехніка”, Інституту містобудування Віденського технічного університету, Австрійської академічної обмінної служби (ÖAD), Німецької академічної обмінної служби (DAAD), Академії мистецтв у Берліні та Інституту історії архітектури Дармштадтського технічного університету.
Хочу вклонитись моїм рідним, які завжди з розумінням ставилися до мого мандрівного способу життя.