Вступ

Проблема інтеграції сім’ї в систему суспільства, налагодження найефективніших шляхів її взаємодії з іншими соціальними утвореннями має надзвичайно важливе не лише наукове, але і прикладне значення. Вибір варіантів її вирішення у певних суспільствах залежав від багатьох чинників: політико-ідеологічних, соціально-економічних, культурних, ментальних тощо. Корені цієї проблеми та шляхів її розв’язання лежать вже в самій природі сім’ї. З одного боку, вона є однією з найперших та найважливіших базових соціальних інституцій, яка фіксується у всіх суспільствах. Тому будь-яке суспільство, усвідомлюючи важливість сім’ї, вважає за необхідне певним чином регулювати сімейні взаємини, спрямовувати функціонування сім’ї у бажаному для себе напрямі. З іншого боку, сім’я має характер одного з найінтимніших соціальних утворень, нормальна, звична життєдіяльність якого вже за самою своєю сутністю не передбачає стороннього втручання. Така “двоїстість” сім’ї породжує не лише проблему вибору оптимальних шляхів її взаємодій з суспільством, але і відкриває достатньо широкий діапазон можливих варіантів її вирішення.
Історія дає нам великий вибір можливих моделей побудови взаємин між сім’єю та суспільством, зокрема у межах соціальної політики держави: від різних видів достатньо жорсткого підпорядкування сім’ї та особистості суспільству в недемократичних режимах, які набували у різні часи та в різних країнах доволі розмаїтих форм (антична Спарта; тоталітаризм радянського та фашистського штибу; різні форми теократичних режимів) до “м’яких” форм таких взаємодій, притаманних ліберальним суспільствам, де суспільні структури часто відмовляються від прямого втручання в сімейні справи своїх громадян, хоча, як правило, це зовсім не означає нейтрального чи байдужого їх ставлення до сім’ї, а застосовувані ними методи впливу можуть бути доволі жорсткими.
В умовах демократизації, розбудови структур громадянського суспільства дедалі відчутнішою є тенденція до залучення власне громадянських формувань, зокрема спеціалізованих громадських організацій, до здійснення завдань соціальної політики. Її важливим інструментом стає соціальна робота, суб’єктами якої часто є саме громадські організації. Важливою особливістю соціальної роботи є принцип залучення самого клієнта до створення послуги, до самодопомоги, що передбачає пошук можливостей для відродження його враженого чи обмеженого потенціалу. Сім’я завжди розглядалася як один із найважливіших об’єктів соціальної роботи, а тому вивчення всіх аспектів її функціонування, зокрема здійснення нею соціалізуючих функцій, має важливе прикладне значення для опрацювання та реалізації програм роботи з сім’єю, практикованих на всіх рівнях суспільної системи.
Цілком очевидно, що лише знання, які відповідають критеріям об’єктивності та науковості, могли відзначатися можливістю їх технологічного застосування в практиці життя, тобто стати теоретичною базою для позитивних змін людини та соціуму, що є серцевиною соціальної роботи. За влучним зауваженням російського дослідника А. Ефендієва, “соціолог прагне стати поряд з людиною, обрати таку точку огляду соціальної дійсності, щоб чіткіше зафіксувати поле реальних дій людей, конкретні, практично значимі зв’язки та перспективи”. Саме тому автори прагнули на основі соціологічного аналізу функціонування сім’ї в сучасному суспільстві показати, як ці знання можуть бути застосовані у практиці соціальної роботи в нинішній Україні. Матеріали роботи можуть бути корисними для соціологів, соціальних працівників-практиків, а також для студентів, які вивчають соціологію та соціальну роботу.