Оповідка про 16 Чарівників життя
Тетяна КУЩ

Життя вчить лише тих,
хто його вивчає.
Василь Ключевський

Життя – це Можливість. Скористайся нею
Я народилася 29 липня в Господній День – Неділю, рівно о четвертій годині дня, коли сонце вже починає сповзати до горизонту, знаменуючи спокійну, врівноважену і вічну мудрість. Так каже мама.

Життя – це Краса. Захопися нею
В 13 років мені захотілося відрізати волосся, яке сягало аж до пояса. Ретельно вимивши, я розпустила його. Вирішила прогулятися в поле. Моєю товаришкою по прогулянці була 8-літня вівчарка – Нора. Погода була казкова, вітер гуляв на волі, небо – прозоре як скло, а сонце – лагідне і привітне. Вечоріло. Нора, відчувши врешті-решт вольную волю, гасала поміж колосків, волошок, люцерни, цикорію та ромашок! Потім ми сіли поряд і довго дивилися, як сідає сонце. Моє вимите волосся розвівалося на вітрі і падало на гладку собачу шерсть. Я пахла шампунем «Кропива», Нора – люцерною та землею. Тоді я раптом відчула сльозу на своєму обличчі й зрозуміла: краса є різною, але всесильною! Такого неба і сонця я не бачила більше ніколи, такого довгого волосся у мене більше не було!

Життя – це Мрія. Здійсни її
У п’ять років мене геть не влаштовував велосипед «Півник», я мріяла про крутий «Зайчик» без додаткових коліс. Тато подарував мені червоний «Зайчик». Моєю першою зупинкою стала сусідська огорожа. Однак колінам заживати не довелось, бо тато все ж таки завбачливо не відкріпив додаткові колеса. У десять років я мріяла про червоні лакові туфлі на підборах, такі, щоб цокіт було чути ще від хати діда Митра, коли я повертаюсь додому! Мама з татом привезли мені такі зі столиці – Києва. І я гордо вицокувала ними свою пісню до школи. Тепер я закінчую Київський університет і маю отримати два червоні дипломи. Я мрію про Добре, Мудре і Вічне…

Життя – це Виклик. Прийми його
По дорозі до школи на мене з дня у день чатувала халепа у вигляді зграї з шести здоровенних індиків, яких я боялася до смерті. Підозрюю, що їм упали в око мої червоні туфлі. А вра¬ховуючи, що за спиною у мене був ще й малиновий рюкзак, – становище моє виглядало геть не привабливим. Усе відбувалося так. Дійшовши до «лінії табу», тобто до індичої території, я заклякала. Вони вишиковувались у ряд і голосно ґелґотали, витягуючи до мене довгі шиї. Тоді я заплющувала очі, набирала розгін і кулею наосліп пролітала крізь цих монстрів, чуючи вслід: «Гелґо-ооооо-кур-ґили!», що означало: завтра ми тобі покажемо!!! А вожак ще й про всяк випадок гнався за мною, щоб я бува не надумала занадто рано розплющити очі. Так минав день за днем. Однак, одного разу, я вирішила: досить. Вони усього ж дурні індики, а я – Майже Доросла Людина! І набравшись сміливості, під час наступної зустрічі тупнула на цю пернату стіну ногою й замахнулася лозиною. О, диво: монстри розбіглися і навіть притихли! Більше вони не сміли кидати мені виклик! Я перемогла.

Життя – це Обов’язок твій насущний. Виконай його
Стояла рання весна. Сніг ще не скрізь зійшов. Коли вибруджувались ноги – починався нежить і це нервувало. Природа ніяк не хотіла прокидатись, життєва міць не набирала сили. Нас збудили десь о пів на дванадцяту ночі. Він був хрещеним моєї молодшої сестри і добровільно пішов за межу, не дочекавшись справжньої весни. Наступного дня я знайшла кубик-рубик, він управлявся з ним хвилини за чотири. Для того, щоб піти назавжди, часу треба набагато менше…

Життя – це Гра. Стань гравцем
Пригадую, в дитинстві до нас у гості частенько заходила сусідка – бабця Марія. Вони з моєю бабусею Галею грали у маленькі кольорові картинки – карти. Я ще не ходила до школи і вешталася біля дорослих. Слідкувала за вправними руками та кольоровими картинками. Мама дуже здивувалася, коли, навчивши мене рахувати, при гостях вона попросила мене продемонструвати мою освіченість. «Один, два, три, чотири, п’ять, шість, дама», – заявила Я.

Життя – це Багатство. Не розтринькай його
Тато дуже сердиться, коли зранку я довго сплю. «Проспиш усе життя», – бубонить він, і лоскоче мені п’ятку. Просто він не знає про Чарівну Країну Снів! Її мешканці – душі. Вони користуються нашими снами, як місцем для відпочинку під час подорожування. Якщо до вас у сон залітає птах – це означає, що якась заблукала душа скористалась вашим сном, як човном, щоб переправитися ще через одну ніч. Душі не можуть подорожувати в часі, як живі. Й наші сни – це пороми, заповнені чужими душами, а той, хто спить, перевозить їх. Треба бути дуже делікатним поромщиком. Тому не можна зіскакувати з ліжка, різко обриваючи сон. Декому про це невідомо…

Життя – це Надбання. Борони його
Моя душа – це земля, на якій збудований мій дім. Тут на моїй землі не повинно бути посягань, грабунків абощо. Важко вберегти щось матеріальне, таке життя. Однак борони¬ти духовні надбання – справа повсякденна. У другому чи третьому класі до мене на перший дзвоник приїхала бабуся Анастасія з особливим подарунком. Окрім звичних нарцисів, які росли у неї під вікном і якими вона вітала мене кожного разу з нагоди свята знань, бабуся привезла яблуко! Це було казкове яблуко, найбільше, яке я бачила у своєму житті. Я гордо поклала його на парту і пішла проводжати бабусю. А коли повернулася, то не знайшла яблука, натомість виявила капловухе хлопчисько з зернятком. Це був Колька, він на святковій лінійці у відповідь на запитання: «Ким працює твій тато?», – випалив: «Конем». Усі довго реготали. А тепер він догризав моє казкове яблуко. Я розплакалася. Вчителька мене втішила. «Не плач, просто у нього немає такої бабусі…». І більше мені не було прикро.

Життя – це Кохання. Насолодися ним сповна
У мене були гарні вчителі – вони вчили мене мислити глобально. Люди поділяють любов на взаємну та нерозділену, на дружню, материнську, патріотичну. Вони вигадали стільки слів і визначень! Однак Любов – Єдина і не обмежена нічим. Любов – це не набуте уміння, а вроджений дар. Любити дуже просто, коли вмієш дарувати любов, а не накопичувати її. Любов, просто і вміло подарована, – найбільше щастя. Я обрала собі такий шлях, таке життя і врешті отримала істинну Свободу. Відчула легкість і стала чимось іншим, ніж людина. Я – майже почуття, майже Любов. Це і моє друге ім’я. Відчуваючи в собі неосяжну любов, злеліяну, чисту, святу, зігріту, я – щаслива!

Життя – це Таємниця. Пізнай її
Я була Дитиною-Шкодою! Спіймавши мене за черговою «справою», батьки в один голос кричали: «Покайся, Таню!». Та Дитина-Шкода не розуміла, що означає «покаятися». Я наполегливо шукала відповідь і ту конкретну дію, що означала б каяття. Ніхто не міг пояснити мені, що потрібно зробити, щоб на мене зійшло те каяття. Усе прийшло само собою. А згодом і перший похід у церкву, таїни сповіді. І голос батьків назавжди залишився в моєму серці. Коли мені стає занадто важко, я чую: «Покайся, Таню!».

Життя – Долина Сліз. Здолай усе
Я плачу не так часто. Однак інколи плачу. Інколи плачу в присутності інших, щоб вірити: справді жива! Плакати – це не погано і, аж в ніякому випадку, це не вияв слабкості. Сльози – це така скринька найдушевнішого, найпотаємнішого, найсакральнішого, що є в душі. У такий спосіб вона нагадує про себе: Ей, я тут. Я – є. Я потребую уваги. Твоя Душа. У дитинстві моя скринька спорожнялася досить часто. Я не розучилася плакати. Дякую вам, дитячі сльози!

Життя – це Боротьба. Стань борцем
Мій дідусь завзятий рибалка! Він справжній майстер риболовлі, сам виплітає сітки. Вони називаються – жаки. Після болота дід Василь розставляє свої жаки у нас в саду, просушує їх і переглядає, чи не з’явилася, бува, Дірка-Ворог! Одного разу я помітила дідусеву постать на звичному місці, поміж жаків у саду. Однак в руках у нього, замість звичної вилочки (інструмент для латання жаків), була лопата і відро води. Він причаївся і, здавалося, на щось чатував. Я тихо підійшла і запитала: «Що ти робиш?». «Воюю з кротами», – відповів дід. Я помітила багато свіжих наритих купок. Деякі дід позаливав, деякі порозкопував. А тепер наполегливо чатував над однією з них, вдивляючись у нірку. Сад виглядав жалюгідно, але дід не здавався. Далі ми боролися разом. Дідусь з кротами, а я з цікавістю – чи вилізе хоч один дурненький кріт помахати діду хвостиком.

Життя – Безодня Невідомого. Ступи в неї без страху
Кажуть, що на іншому березі трава зеленіша. Певно так. Десна не дуже велика річка, однак швидка і вередлива. Страх перед нею не з’явився, цікавість – так. Після нехитрих спортивних рухів у стилі «аля жабка» моїм очам відкрився зовсім інший край. Трава тут справді зеленіша, пісок гарячіший. Я навіть розгледіла магічну зміїну шкурку. Справжній тобі казковий острів. Старий рибалка запропонував мені каву, яку він варив на вогнищі. Ми пили каву і спостерігали за іншим берегом. «Там трава зеленіша», – раптом промовив він. Я посміхнулась…

Життя – це Удача. Шукай цю мить
Взагалі нас у сім’ї двоє. Я та Аннушка (моя молодша сестра). Новий рік – сімейне свято з сімейною традицією. Обов’язковою стравою на Новий рік були домашні пельмені. Готували їх разом вдень, а подавали гарячими на 12-ту ночі. Серед усіх м’ясних пельменів був один особливий. Він називався Щасливий Пельмень. Річ у тім, що він мав іншу начинку (наприклад, ізюм) і магічну силу. Вважалося, що той, хто виявить його у себе в тарілці, буде найщасливішим у Новому році! Такий пельмень довший час траплявся мені або Ані. І ми були дійсно щасливі, не те, що цілий рік, а все наше дитинство… Ми вірили, що це удача. Тепер ми виросли і віримо, що у нас найкращі батьки, котрі зуміли подарувати нам таке щасливе дитинство.

Життя таке прекрасне. Не змарнуй його
Кожен з нас без винятку є дитиною, незалежно від віку, соціальних ролей, статусу, а, можливо, хтось уже й мамою чи татом, або ж готується ними стати. І це одвічна життєва закономірність, і одвічне життєве питання – батьки і діти. Немає нічого страшнішого в світі, ніж покинуті, самотні батьки, не існує нічого гіршого від занедбаних, нещасних дітей! Щасливе дитинство – це педагогічна казка, яку створюєте ви, кожен свою, неповторну й чарівну. Життя таке прекрасне, не марнуйте його. Даруйте усмішки і радість, несподіванки, сюрпризи. Даруйте любов, даруйте спогади, даруйте казку!
Це твоє життя. виборюй його!