Князь Володимир Великий – столичне місто Волині Володимир – королівство Володимирії (замість передмови)

Волинь – єдиний регіон України, який не змінив назви від часу перших згадок про плем’я волинян та про місто. Волинь і його спадкоємець Володимир – найстаріше місто усієї західної частини України. Немає і не було сумніву щодо обставин походження міста. Зокрема, у Києво-Печерському патерику згадано про смерть єпископа “славного города” Володимира, що його спорудив сам великий самодержець Володимир на своє ім’я (1). Про причини заснування нової твердині найпереконливіше розповідає визначний історик Іван Крип’якевич. “Приєднавши західні землі, Володимир подбав про те, щоб їх міцніше пов’язати з Київською Руссю. Насамперед він створив нову столицю Волині – Володимир. Старі центри – Волинь, Червен, Бужськ та інші не відповідали новим завданням, і навіть, маючи традиції самостійності, могли заважати розвитку нового державного життя. Для організації нової влади потрібний був новий центр, яким і став Володимир. Із створенням нової столиці була пов’язана нова форма управління. Володимир передав Волинську землю своїм синам” (2).
У літописі місто Володимир вперше згадано в тексті, що датують 988 р., про Володимирську єпископію під 992 р. (дати приблизні). Але цілком певно, що йдеться про роки початку правління найвизначнішого володаря Давньокиївської держави. Надане ним найменування зберігалося понад вісім століть. Щойно в 1795 р., після входження західної Волині до Російської імперії її центральний уряд, який уже тоді часто ламав місцеві традиції, оголосив перейменування княжої столиці на Владимир-Волынск. З 1944 р. це став Владимир-Волынский російською мовою і Володимир-Волинський українською. Уточнення “Волинський” цілком зрозуміле в контексті російської державності, оскільки на той час на території, заселеній з 11 ст. предками росіян, існував Владимир – центр Владимирської провінції, а пізніше Владимирської губернії. Натомість така версія назви дуже недоречна для часу, коли існувало лише одне місто Володимир, адже Владимир Залескій засновано пізніше, в 1108 р., і щойно з 1157 р. він став центром князівства Владимир-Суздальського. До речі, росіяни традиційно, згідно з встановленою у російській мові церковно-слов’янсько-болгарською версією, іменами “Владимир” стали називати не лише місто, але і князів, які в старокиївському літописі були відомі тільки під іменем Володимир. У російській історичній енциклопедії навіть князь галицько-звенигородський Володимирко Володаревич фігурує як “Владимирко”.
Літописні вислови про могутність града (города) Володимира стосуються сильно укріпленої головної частини міста. Те, що пізніше називалося фортецею або замком, аж ніяк не має того значення, яке слово “город” пізніше набуло в російській мові. Саме під захистом градів розвивалося приграддя, яке пізніше названо містом. Воно могло бути відкритим поселенням, могло мати і укріплення, але значно менш потужніші, ніж замок.
Волинське князівство сформувалося в ХІ – першій половині ХІІ ст. навколо міста Володимира і після смерті Ярослава Мудрого було закріплене за його синами, внуком Ярослава Володимиром Мономахом, тут згодом укріпилися і його нащадки (3).
Засновник Галицько-Волинської держави Роман Мстиславович у боротьбі за створення і збереження цієї держави спирався в основному на сили свого князівства, зокрема, “ліпших мужів” – володимирських бояр і міської верхівки (4).
У цьому короткому вступному слові немає потреби переказувати події, про які йдеться у книзі Святослава Терського. Відзначимо тільки унікальне значення Володимира у розвитку культури за часів князя Володимира Васильковича, Романового внука. Про багато сторін суспільного життя, побуту і культури княжої доби ми взагалі не знали би, якщо б не літописна розповідь про діяльність Володимира Васильковича, внука Романа. Річ, очевидно, не тільки в тому, що князювання його у Володимирі описано докладніше, ніж князів інших міст, і якоюсь мірою пояснюється тим, що багато ініціатив цього князя – покровителя церкви і книжності, описаних у літописі і грамотах, були притаманні саме місту Володимиру. Недаремно всю Волинь незабаром у іноземних латинсько-мовних грамотах і хроніках названо “Лодомерією”, тобто “Володимирією”. Це слово увійшло до офіційної назви коронного краю імперії Габсбурґів королівства “Галіції і Лодомерії”, яка українською мовою на початку ХХ ст. перекладається “Галичина і Володимирія” (хоч територія останньої й не увійшла до складу австрійської монархії).
У XVI–XX ст. Володимир не міг відігравати таку істотну роль, як в княжі часи. Все ж з ним пов’язано багато подій загальноукраїнського значення. Тут свого часу діяло Володимирське церковне братство, Володимирська православна, а потім унійна єпархії. Викладачі василіанського колегіуму XVIII ст., який належав до католицької церкви східного обряду, у шкільних курсах і театральних виставах вшановували святого Володимира Святославовича.
Якщо йдеться про новітні часи, згадаємо створення у Володимирі 1915 р. січовими стрільцями української школи, формування тут дивізії сірожупанників, яка відіграла певну роль у створенні армії Української держави 1918 р.
Те, що монографія, з якою тепер мають можливість ознайомитись і науковці, і студенти, і всі, хто цікавиться історією України, була першою, створювало додаткові складнощі для автора. Дотепер не укладено і не опубліковано збірку всіх писемних джерел, таких як уривки літописних текстів, грамоти, в яких згадується місто Володимир та Володимирська земля і їхні володарі. Будемо сподіватися, що в наступних працях автор більше приділить уваги тим подіям і процесам, щодо оцінки яких є різні погляди в історіографії. Проте треба думати, що сумлінна характеристика джерел, відомих раніше, і виявлених автором археологічних пам’яток стане підставою для подальших наукових розробок, стимулюватиме поглиблене дослідження міст Київської і Галицько-Волинської держав і їх місця в політичному і культурному житті.

Ярослав Ісаєвич,
академік НАН України,
директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

1. Києво-Печерський патерик / Підгот. Д. Абрамович. – Пам’ятки мови і письменства давньої України. – К., 1930. – Т. 4. – С. 100.
2. Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. – Львів, 1999. – С. 88.
3. Волинське князівство // Енциклопедія історії України. Т. 1. – К., 2002. – С. 610; Докладніше: його ж: 1985; Його ж: Галицько-Волинська Русь. – К., 1998. – С. 73–78.
4. Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. – С. 109.