Вступ (продовження фраґменту)

Усе це безпосередньо стосується архітектури. Фактом є те, що сьогодні в Україні не існує жодної театральної споруди (всі вони були побудовані за часів Російської, Австро-Угорської, радянської імперій, польського панування, тепер не будуються і не проектуються), що відповідала б засадам національної естетики і була б оригінальною, не подібною ні цілістю, ні складовими частинами на жоден існуючий будинок. За радянськими джерелами, в середині 1980–90-х років театральна інфраструктура України складалася з 83–87 театрів, 69 з яких мали власні приміщення, у тому числі на засадах оренди.
Вся мережа театрально-видовищних споруд в СРСР на той час налічувала 604 театри, з яких 514 мали власні приміщення. Багато це чи мало? Чи достатньо цього для України наприкінці ХХ століття? Чи відповідають існуючі театральні споруди нашій ідеології, духовності, історичному театральному досвіду? За тими ж радянськими джерелами, на території України до 1917 року було 47 театрів, побудовано за радянських часів від 1917 до 1982 року – 18 (три з них на західноукраїнських землях), реконструйовано 15 (чотири у Львові, Дрогобичі, Рівному, Хмельницькому). Це і за радянськими нормами явно замало. Якщо прийняти умовно місткість одного театрального залу за 800 місць (що, природно, в принципі є абсурдним), то нам і зараз в Україні потрібно близько 650 театральних будинків. Це небагато, адже тільки в Парижі 500, а може, й більше театрів. Небагато ще й тому, що саме радянська нормативна система забороняла будувати театри в містах, населення яких було меншим за 250000 мешканців. Наведені цифри – не статистика, а ілюстрація недосконалості саме радянської театральної інфраструктури, яка не лише зігнорувала історичний досвід будівництва театральних просвітницьких споруд в Україні (особливо в західних областях), зорієнтованих на будь-який тип поселення, але й знищила його. Ось і одна з багатьох першопричин загальнодержавної кризи у театральній справі. Замість історичних типів просвітницьких українських споруд або перебудовували всіх рангів зали під дивні за своєю організацією комунальні помешкання, кінотеатри “соціалістичної хроніки”, установи і заклади, далекі і від культури, і від мистецтва, або будували безликі, подібні одні на одних скляні чи бетонні брили, споруди радянської театральної культури. Та й в духовно-образному сенсі споруди ці (як, між іншим, і ті 47, що були побудовані в Україні за часів царату і мали риси французького або італійського псевдобароко або псевдокласицизму, як театри у Санкт-Петербурзі і Москві) аж ніяк українськими назвати не можна. Механізм створення образу радянських театрів був простим – головні інститути галузі, переважно в Москві, відпрацьовували функціональну схему, основні конструкції, а далі все було просто: філіали на місцях, і серед них – ДІПРОМІСТ УРСР, Діпроцивільспецбуд, Діпроцивільпромбуд – запозичували найпростіші типові планувальні рішення, а архітектурна творчість зводилася до де¬корування фасадів та інтер’єрів. Під розроблену головним інститутом, скажімо, технологію сцени можна було змінювати інтер’єр будь-якої історично сформованої театральної споруди (як це пропонувалося в проекті реконструкції театру ім. М. Заньковецької у Львові).
І це тоді, коли існував і існує власний український історичний досвід. Власний український шлях у галузі театральної архітектури, непоодинокі спроби створити будинок справді українського театру. Як це було наприкінці ХІХ століття в Галичині, у Львові. Першим кроком тут слід вважати відкриття галицького професійного театру “Руської Бесіди”. Сталося це у Львові 29 березня 1864 року, а перша вистава відбулася у приміщенні Народного дому, що був побудований в 1852 році на місці зруйнованого під час революційних подій 1848 року університету. Архітектура Народного дому – плід творіння архітекторів С. Гавришкевича і В. Шмідта, вирішена у стилі бідермаєр, а інтер’єри з переобладнанням головного залу – в ньому з’явилася сцена, – парадні сходи для публіки, пофарбована вестибюльна частина споруди за проектом архітектора Л. Опольського, – перетворили споруду у справжнє театральне приміщення, хоча і далеке від українських традицій; важливим було інше – мрії про український театр нарешті матеріалізувалися. Він відбувся в прояві української національно-культурної ідеї: вистави йшли українською мовою, чого не могло бути на Великій Україні – царська влада забороняла ставити україномовні п’єси. З народженням галицького українського театру “Руської Бесіди” розпочалося формування справді української театральної системи, що охопила всі сторони багатогранного театрального мистецтва, ще й стала фундаментом, на якому пізніше постали українські театри ім. Тобілевича, Лесі Українки, Старицького, Карабиневича, театри “Веселка”, “Відродження”, “Заграва”, театри Й. Стадника, І. Когутяка, стрілецькі, театральних експериментів Л. Курбаса, В. Блавацького і багатьох інших.
Другий важливий момент – це створення істинно національного середовища театральної дії – театрального залу в приміщенні Музичного інституту ім. М. Лисенка (тепер музичне училище на вул. Шашкевича, 5 у Львові). Робота театрів у цьому приміщенні була синкретично пов’язана з архітектурою і оформленням самого залу. Будинок інституту – пам’ятка архітектури українського модерну, створена під керівництвом проф. І. Левинського архітектором А. Лушпинським, скульптором Г. Кузневичем, художниками О. Новаківським і М. Сосенком – став поєднанням національної, художньої і культурної ідеї, їх провідником і матеріальною оболонкою. Інтер’єр залу споруди, побудованої в 1914–1916 роках, і тепер створює атмосферу українськості, впливає на акторів і глядачів монумен¬тальними розписами М. Сосенка, рельєфними портретами Т. Шевченка і М. Лисенка.
І, нарешті, вінець зусиль – створення проекту споруди виключно театральної, української, національної, здійснити будівництво якої, на жаль, перешкодила Перша світова війна. Проект будинку українського галицького театру “Руської Бесіди”. Створений в майстерні професора І. Левинського, він увібрав у себе все найкраще, що було на той час в національних традиціях української архітектури і театральної діяльності. Мало того, національні традиції стають у цьому проекті концепцією, проглядаються у формі веж, віконних і дверних прорізах. Можливо, саме І. Левинському належить першість серед українських архітекторів у застосуванні в громадських спорудах опасання, запозиченого з української дерев’яної культової архітектури. Сам силует театру є близьким за образом українській церкві – сцена-вівтар завершується куполом і копулою-ліхтарем, план ар’єрсцени подібний до церковних апсид, служби і комунікації при сцені запроектовані так, що ззовні нагадують об’єми церковних притворів, ризниці, паламарні. Можна припустити, що вплив на пошук І. Левинського образу українського театру мали авторитет і діяльність української церкви як інституції, що була місцем політичної, культурно-мистецької, науково-просвітницької організації українців. До такої думки схиляє те, що львівські архітектори запроектували свою споруду таким чином, що вона могла виконувати і клубну функцію для української громади міста. Не можна оминути увагою декоративний орнамент, який мав би поєднати активний колір і пластику інтер’єру та екстер’єру будинку театру, прикрасити огорожі лож, балконів, двері головного фасаду, обрамляти частину вікон. Він має генетику національного образотворчого мистецтва. За всіма іншими параметрами – просторовими, функціональними, можливостями сценографічних рішень, комфортністю умов для акторів і глядачів – цей проект і зараз відповідає найкращим зразкам і вимогам проектування театральних споруд світу. Мало того – цей проект акумулював ще й будівничі традиції всіх українських культурно-просвітницьких споруд, інфраструктура яких формувалася століттями – народних домів, будинків українських товариств, спілок, клубів. Усе це можна вважати підґрунтям для архітектури сучасних українських громадських, у тому числі театральних споруд.
Але час вимагає того, щоб у питанні – яким повинен бути український театр і його архітектура, окрім примату прикладного національно-історичного досвіду, провідне місце зайняв безапеляційний науково-теоретичний підхід. Його започаткували Н. Вахнянин, П. Карманський, М. Грушевський, А. Крушельницький, В. Полинський, І. Труш, І. Франко, С. Чарнецький, М. Вороний.
Наукові дослідження останніх років археологів Б. Рибакова, І. Русанової, М. Филипчука, М. Рожка, Ю. Диби – з України; етнографів О. Ганцкої, С. Токарєвої, Н. Граціанської – з Росії; О. Воропая – з Німеччини; О. Курочкіна, М. Ткача, В. Скуратівського – з України; істориків В. Верстюка, О. Дзюби, В. Репринцева, П. Толочко, В. Луцького, М. Йосипенко , І. Піскуна, С. Хлєбцевича, Л. Луціва, дослідників театру в Україні – Р. Кирчіва,
О. Ноги, О. Паламарчук, Ю. Ямаша, В. Гайдабури, Д. Антоновича, В. Верховинця і С. Чорнія з Німеччини; Є. Ґота з Австрії, А. Хмелько зі Словаччини; М. Семчишина, Г. Лужницького, О. Лисяка, Л. Полтави, В. Шашаровського, Т. Самотулки зі США; О. Вітошинської з Франції підтверджують, що засади саме українського театру є одними з найстаріших і найживучіших у світі, що генеза українського театру увібрала якнайменше мистецько-культурних запозичень. Що український театр розвивається за власними засадами і принципами, а те, що в нашому театрі “обзивалося” архаїзмами (синкретичність слова, дії, пластики, музики і їх оформлення) – є тепер тим, чого прагнуть митці театрального світу. Що саме український театр перебуває у гармонії із Всесвітом, не втратив релігійного і метафізичного сенсу театрального першопризначення і можливостей вияву дійсності через жести, звуки, кольори, пластичні рішення, простір і слово.
За іншими ознаками, український театр є одним з небагатьох, що не втратив генетичного зв’язку з грою як формою буття. І феноменів в українському театрі так багато, що їх було б достатньо й для багатьох інших театрів. Зокрема, ляльки з рухомими кінцівками для обрядових ігор в регіоні, до якого належить Західна Україна і Галичина, використовувалися за тисячі років перед Різдвом Христовим, український обрядовий театр також виник надзвичайно давно, а деякі елементи вертепної дії і тексти колядок формувалися в ІІ–ІV століттях нової ери. Та й модерних феноменів не бракує. Ось деякі з них – українські лялькові театри, театр “Руської Бесіди”, стрілецькі театри, українські кабаретові театри, “Березіль”, Львівський оперний театр, театральні системи і школи М. Кропивницького, М. Садовського, М. Старицького, П. Саксаганського, Л. Курбаса, В. Меєрхольда, Д. Бурлюка, В. Блавацького, Р. Віктюка, Є. Лисика...
Все це зайвий раз переконує, що український театр – це не зовнішні однопланові сенс і сутність речей, а потенціал ментальної можливості, наданий українському етносу Природою. А оскільки будь-які природні потенціали не застраховані від ентропійних процесів, слід знову наповнити український театр життям на потребу української цивілізації і, серед всього іншого, на потребу української театральної науки. Особливо архітектурної. Адже, окрім поодиноких згадок споруд, у вигляді опису в працях О. Буніна, М. Туркуса, Г. Бархіна, В. Бикова, О. Весніна, Ю. Гнєдовського, Ю. Хрипунова, С. Гнєдовського, О. Власова, В. Лазарєва, В. Ганковського, Е. Окуньової, В. Анісімова, М. Мосі¬ної, М. Гаврілової, А. Нєкрилової – з Росії; М. Пясецького, Ю. Асєєва, М. Грицая, Б. Жежеріна, О. Ігнатова, О. Кузнєцова, С. Кі¬лес¬со, Г. Логвина, М. Онищенко, Б. Кучера, В. Самойловича, П. Юр¬чен¬ка, В. Савченко, В. Штолька, В. Єжова, В. Чепелика,
О. Ястребової з України; Я. Пурхлі, З. Рачевського з Польщі; Є. Ґота з Австрії, відсутні комплексні теоретичні дослідження архітектури українського театру, що висвітлюють принципи, за якими будується його простір, організовується дія. На потребу як сучасної, так і майбутньої проектної практики – конкретних проектних пропозицій, в яких були б реалізовані як історично-національний досвід, так і досягнення сучасного науково-технічного прогресу, початок яким був покладений у Львівській архітектурній школі, і до вирішення яких за останні 25 років були залучені десятки викладачів і студентів. [...]
Новизна використаних у монографії результатів полягає в тому, що вперше проведено комплексне наукове дослідження феномену українського театру і генези його архітектури у порівнянні з розвитком театральної архітектури у країнах Центральної і Східної Європи – Австрії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Росії – з урахуванням досвіду архітекторів, які проектували споруди радянських театрів, а також тих, що запроектували унікальні театральні споруди в інших країнах (Л. Кан, А. Аалто, А. Ізоцакі, О. Німеєр, Р. Бофіл, А. Наталіні, Т. Андо, Р. Кольхаас, Т. Іто, Дж. Стірлінг, М. Вілфорд, Ж. ле Марке, К. Персет, А. Россі, Н. Фостер, К. Енжієр). На засадах наукової і проектно-пошукової діяльності Львівської архітектурної школи наприкінці ХХ ст. систематизована історія українського театру, виявлені і досліджені місця, будинки і споруди – предтечі українських театральних будинків, виокремлені подібності і відмінності, автентика і запозичення у розвитку архітектури й організації театральної діяльності в Україні та Центральній і Східній Європі. Запропоновані принципи класифікації українських театрів, виявлені і науково обґрунтовані їхні історичні типи, відпрацьовані перспективні типи. Досліджені принципи формування архітектури українського театру, напрямки розвитку його просторової і функціональної організації, стильових елементів, запропоновані сучасні методи проектування, формування композиції з обґрунтуванням складу компонуючих функціональних елементів і зон.