Вступ

Економічна безпека країни визначається потенціалом, який вона має для автономного розширеного відтворення виробництва. Цей потенціал зумовлюється двома факторами:
1. Наявністю в країні власних природних ресурсів у необхідних обсягах;
2. Використанням іноземних природних ресурсів за можливості їх транспортування на територію держави.
Перший фактор є суто об’єктивним, оскільки кількість і якість наявних природних ресурсів є обмеженою. Другий фактор має як об’єктивний (з погляду закону міжнародного поділу праці), так і суб’єктивний характер (ступінь і географія міжнародної кооперації визначається самою країною).
За відсутності у необхідній кількості власних ресурсів для їх використання і недостатньому рівні надійності коопераційних зв’язків загроза економічній безпеці країни набуває постійного характеру. Саме такий стан і є характерним для паливно-енергетичного комплексу України, однією з ключових частин якого є нафтопереробна промисловість.
Однією з головних причин економічних негараздів в Україні є великий дефіцит паливно-енергетичних ресурсів, насамперед нафти і природного газу. Значення цих ресурсів для повноцінного функціонування економіки є надзвичайно великим, тому непередбачуване
зменшення або призупинення їх надходження є серйозною загрозою економічній безпеці, а також національній безпеці загалом, оскільки імпортна залежність використовується монопольними постачальниками цих ресурсів для політичного тиску в міжнародних відносинах, що ми і спостерігаємо останнім часом. Такого роду агресія і тиск з боку основних постачальників природних горючих копалин (нафти і газу) існуватиме доти, поки не буде розв’язано проблему забезпечення потреб держави у нафті і газі. Отже, серед проблем забезпечення економічної безпеки України особливого значення набуває проблема енергетичної безпеки.
Для повноцінного функціонування економіка України потребує близько 25 млн. т нафти на рік. Середньорічний видобуток нафти за останні десять років із власних родовищ становить близько 4 млн. т/рік [Сухоруков А.І., Темненко І.І. Нафтогазовий чинник економічної безпеки // Стратегічна панорама. – 1998. – № 3–4], хоча в перспективі, згідно з прогнозом Держкомнафтогазпрому України, передбачається довести цей показник до 6 млн. т/рік. Це свідчить, що власної нафти для повного покриття своїх потреб Україна не має і впродовж найближчого часу не матиме. Покриття потреб України власною нафтою становить всього близько 16 %, залежно від коливання виробничого і невиробничого попиту на продукти її переробки.
Навіть за найоптимістичнішими прогнозами щодо власного видобутку, Україна залишиться значним імпортером нафти. Головним експортером нафти в Україну є Росія. До 2004 р. (включно) постачальником нафти в Україну був Казахстан. У 2008 р. Україна вперше почала імпортувати нафту з Іраку та Білорусі (за 9 місяців обсяги постачання експортної нафти на НПЗ склали 2,1 % – з Іраку, 1,4 % – з Білорусі) [Шевцов А., Земляний М., Вербинський В. Нафта і нафтопродукти. Перспективи стабільності ринку / Регіональний філіал НІСД у м. Дніпропетровську, грудень 2008 р.], в 2010–2011 роках почався імпорт нафти з Азербайджану. У різні роки обсяги імпорту нафти із Росії в Україну становили 75–85 % від загального обсягу постачання. Тобто існує значна залежність України від монопольного постачання російської нафти, тому диверсифікація джерел постачання нафти, безумовно, є важливим елементом політики зменшення її енергетичної залежності.
Зменшення з боку Росії постачання нафти стає одним з головних факторів енергетичної кризи, яку переживає економіка України впродовж останніх років, у результаті чого спостерігається постійне зростання цін на моторне пальне, навіть за умови зменшення ціни нафти на
світових ринках. За цих обставин необхідно вживати заходів щодо виправлення існуючого становища з нафтогазовим забезпеченням, максимального використання наявних і потенційно можливих шляхів розв’язання цієї проблеми.
У подоланні будь-якої проблеми завжди існують кілька шляхів, і завдання полягає в тому, щоб обрати оптимальний. Однак особливість вирішення проблеми полягає у тому, що у цьому випадку кардинальне поліпшення ситуації вимагає реалізації не одного з варіантів, а раціонального їх поєднання, інакше вирішення проблеми буде або неможливим, або ж матиме тимчасовий характер. Такими варіантами сьогодні є:
- відновлення постачання нафти і газу з Росії у достатніх обсягах (таких, що повністю забезпечувало б потреби в них української економіки);
- пошук і реалізація альтернативних російському варіантів надходження нафти і газу до України;
- максимальне використання внутрішніх резервів розв’язання паливно-енергетичної проблеми загалом і нафтогазової зокрема;
- ефективне використання наявних об’ємів постачання нафти і газу.
Перш ніж вдаватись до характеристики кожного з перелічених варіантів, слід звернути увагу на їх пріоритетність. Реалізація двох перших варіантів пов’язана з зовнішніми факторами розв’язання проблеми. За цих умов може йтися про подолання паливно-енергетичної кризи, однак не про усунення фактора, що загрожує економічній безпеці країни.
Як уже зазначали, за відсутності власних джерел покриття потреб економіки країни у нафті ця проблема набуває постійного характеру.
У зв’язку з цим нагальною необхідністю стає першочергова реалізація третього і четвертого з названих шляхів. При цьому слід враховувати, що навіть максимальне використання внутрішніх резервів не дасть змоги за нинішнього рівня розвитку нафтогазовидобувної промисловості країни повністю розв’язати нафтогазову проблему. Однак саме реалізація цього варіанта допоможе значно зменшити гостроту проблеми й полегшити її розв’язання, оскільки знижує потребу в експортному постачанні палива.
Максимальне використання внутрішніх можливостей розв’язання нафтогазової проблеми – це передусім виявлення і приведення в дію резервів найбільш раціонального, економного споживання енергоносіїв у виробничій і невиробничій сферах.
У виробничій сфері (за винятком нафтопереробних підприємств), а також у невиробничих галузях споживаються не сира нафта і газ у первісному вигляді, а продукти їх перероблення (бензин, дизельне паливо, мазут, газ, смоли, поліпропілен, поліефірна продукція, аміак,
селітра, карбамід), тому існує пряма залежність між обсягами потреб у нафті та газі і технологічним рівнем їх переробки на нафтогазові продукти. Саме в цьому полягає один з найдієвіших резервів економії.
Вітчизняна нафтопереробна промисловість має дуже низькі показники виходу світлих нафтопродуктів. На більшості нафтопереробних заводів (НПЗ), наприклад, цей показник за бензином та дизельним паливом не перевищує 50–55 %, тоді як новітні технології дають змогу
довести його до 80 % і вище. Якщо враховувати, що із шести існуючих в Україні НПЗ відносно прогресивна технологія застосовується лише на двох заводах (Кременчуцькому і Лисичанському НПЗ), то не використані для розв’язання нафтопаливної проблеми можливості лежать, так би мовити, на поверхні.
Водночас, як показують розрахунки експертів, за умови реконструкції Дрогобицького, Надвірнянського, Одеського та Херсонського НПЗ за світовими стандартами, тобто шляхом встановлення гідрокрекінгів та каталітичних крекінгів важкої сировини, вихід світлих нафтопродуктів можна довести до 90 % і скоротити загальний попит України на сиру
нафту до 15–20 млн. т на рік. Вирішення цього питання стримується відсутністю необхідних коштів. Однак, як свідчать розрахунки, залучення іноземних інвесторів дало б змогу упродовж п’яти років змінити стан справ у нафтопереробній промисловості України. Отже, проблема коштів переходить, таким чином, із площини їх відсутності у площину створення сприятливого інвестиційного клімату для їх надходження у цю галузь. До того ж розв’язання проблеми можливе шляхом цільового скерування частини кредитів іноземних і світових банків, що надходять до України у цю визначальну для економіки країни галузь виробництва.
Ця праця має на меті показати з технологічного погляду можливості підвищення ефективності використання наявних природних ресурсів з використанням сучасних процесів переробляння нафти та інших вуглецевих матеріалів.

Про авторів

МАЧИНСЬКИЙ Остап Ярославович
Докторант кафедри каталізу на металах Інституту фізичної хімії Польської академії наук.
Наукові інтереси: каталітична активність каталізаторів на основі наночастинок паладію, нанесених на фториди металів. Автор і співавтор 5 публікацій.

ТОПІЛЬНИЦЬКИЙ Петро Іванович
Доцент, кандидат технічних наук, науковий співробітник кафедри хімічної технології переробки нафти та газу Інституту хімії та хімічних технологій Національного університету "Львівська політехніка".
Автор понад 200 наукових праць, 8 посібників.