Вступ

Демократичні процеси, які розгортаються в умовах творення української державності, коли значно зросла інтенсивність етнонаціональних і релігійних рухів, посилили взаємозв’язок етносу і релігії. Ідеологічний плюралізм, що прийшов на зміну тоталітарній антирелігійній ідеології, започаткував у свідомості народу принципово нове ставлення до релігії, яка поступово наповнювалась національним змістом.
Сучасні етносоціальні процеси істотно впливають на відродження релігії, яке можна розглядати у двох аспектах: інтенсивному, який характеризується поглибленням релігійності населення, омолодженням контингенту віруючих, збільшенням питомої ваги останніх у загальній кількості населення України, та екстенсивному, для якого характерним є зростання церковної мережі, розбудова релігійних структур, збільшення кількості духовних навчальних закладів, монастирів тощо.
Як національне, так і релігійно-духовне відродження в Україні натрапило на чимало перешкод, серед яких були небажання влади проводити демократичне реформування суспільства та неготовність частини населення сприйняти та підтримати кардинальні суспільно-політичні зміни. За таких умов національно-духовне відродження мало як позитивні, так і негативні наслідки. У політичній сфері негативи проявляються в екстремізмі, націоналізмі, сепаратизмі, конфліктності; у релігійній ділянці — у проповіді конфесійної винятковості, міжконфесійних конфліктах, поширенні деяких релігійних новоутворень деструктивного характеру тощо. Як одні, так і інші руйнують суспільну мораль, загрожують стабільності та безпеці держави.
Складний та суперечливий характер згаданих процесів вимагає серйозного переосмислення, комплексного і глибокого аналізу усіх факторів і тенденцій їх розвитку. Одним з чинників, які зумовлюють і визначають спрямованість сучасного етнонаціонального та релігійно-духовного розвитку, є УГКЦ.
УГКЦ як інституція духовно-релігійна, а водночас етнонаціональна, використовуючи особливі, притаманні лише церкві, засоби впливу на особистість та спільноту (проповідь гуманізму і християнської моралі, засудження зла і насильства тощо) виконує суспільнотворчу функцію — прагне виховати національно та еклезіально свідому особистість. У сфері особливої уваги УГКЦ постає соціальна проблематика. УГКЦ стала першою з-поміж усіх українських церков, що засудила ті дії сучасної політичної влади в Україні, які суперечать моральним принципам християнства. Саме це забезпечує УГКЦ статус найавторитетнішої суспільної інституції серед українських греко-католиків.
Актуальність дослідження також обумовлена необхідністю творення умов для якісно нового національно- духовного відродження, яке передбачає консолідацію нації навколо державотворчої ідеї. А одним із чинників духовного об’єднання українського народу може виступити теогуманістична ідея, репрезентована християнськими церквами київської традиції, зокрема УГКЦ. У цьому контексті важливим завданням постає пошук місця та ролі УГКЦ в історично об’єктивному русі українських церков до об’єднання, що не тільки сприяло б подоланню міжконфесійної напруги, а й виступило могутнім чинником у процесі національної та еклезіальної ідентичності українців.
Сучасні якість і характер національного буття та світогляду, принципи влаштування суспільних та політичних справ, сума певних ознак, які визначають українську національно-культурну своєрідність, беруть свій початок та черпають свій розвиток в українському християнстві. Воно вдихнуло новий зміст і окреслило нове призначення для тих суспільно-політичних інституцій, які існували в Україні у час прийняття християнства, та дало безпосередній поштовх і ідеологічно обґрунтувало необхідність створення нових форм суспільно-політичної організації та громадянської самоорганізації сучасного українського суспільства.
Українська Греко-Католицька Церква, що черпала своє духовно-релігійне натхнення з джерел Київського Християнства, організаційно оформившись внаслідок Берестейської унії 1596 р., набуває характеру сутнісного національного завдання, сповнення якого тотожне самому збереженню українців як нації і потенційно самодостатньої у політичному аспекті культурно-етнічно-релігійної спільноти. У цьому контексті можемо твердити про вироблення системи морально-етичних та культурних пріоритетів, які були запропоновані УГКЦ на основі християнської традиції та переросли у стійку систему цінностей, що стала домінуючою у світобаченні української нації.
Симптоматичною традицією України є те, що духівнича еліта не лише об’єктивно, через своє становище, але також з добре усвідомленим переконанням та розумінням цієї потреби як однієї з найнагальніших національно-інституційних, належала до інтелігентсько-інтелектуального стану, протягом тривалого часу його репрезентуючи та докладаючи максимум зусиль для розвитку верстви світської інтелігенції та еліти. Досягнення УГКЦ у ділянці інтелектуального інтегрування й збагачення сприяло забезпеченню її провідної ролі майже в усіх ділянках загальносуспільного та загальнокультурного поступу українських греко-католиків. Саме духівнича еліта УГКЦ стала носієм ідей першої хвилі національного відродження України в першій половині XIX століття.
Обставини нинішнього національно-духовного відродження свідчать про важливість і незамінність традиційних форм релігійності не лише як особистісного чинника, але і як істотного фактора суспільного життя, який у минулому відіграв першорядну роль у становленні та вдосконаленні політичної системи, морально-правових і загальносуспільних цінностей. Сучасне українське суспільство потребує перманентного живлення з основоположних християнських джерел, які були визначальними для українського народу впродовж усієї його попередньої історії.