Живемо в Місті. Любимо його. (Нарікаємо на нього). З гордістю показуємо друзям і туристам. (Обурюємося неприбраним сміттям і автозаторами). Так чи інак – усе наше життя, професійне, приватне – пов’язане з Містом. Мало того: за прогнозами науковців, до 2030 року 60 % населення планети стануть мешканцями міст. А відтак – якість життя землян дуже залежатиме від якості міського простору.
Україна, як і решта світу, в ХХІ столітті активно урбанізується. Що нас чекає у близькому прийдешньому? Яким стане – власне, яким мав би (чи міг би) стати наш Львів? Про це – розмова з професором Богданом Посацьким, автором книги „Простір міста і міська культура в Україні (на зламі ХХ–ХХІ ст.)”

– Що ж таке – міська культура в Україні у ХХІ столітті?
– Само поняття міської культури виникає, річ ясна, в міському середовищі. А міське середовище – концентрація функцій, інтенсивний обмін інформацією, який створює нові форми культури, дехто навіть каже – нові форми цивілізації. На початку ХХІ ст. маємо у місті величезну концентрацію глобальної інформації, бо Україна уже ввійшла у світовий інформаційний простір. Але – інформація глобальна нівелює локальну і національну. Будь-яка міська культура, зокрема у Європі, про яку багато говоримо, має свої специфічні локальні чи національні корені, пов’язані з територією, і тому кожна територія, окреслена як регіон, має свою специфічну міську культуру. Ми сьогодні в Україні про це забули, і нам здається, що культура міста – це глобальна культура, переважно так звана масова, кітчева, яка заповнює наші телеекрани, інтернет-сайти і т. д. А з поняттям глобалізованої і так званої кітчевої культури ми губимо простір міста. Бо починаємо його змінювати, підлаштовуючи під смаки, які, можливо, й існують тільки у телевіртуальному просторі, а ніде більше. Ми псуємо місто, забуваючи, що воно має свої регіональні, локальні особливості.
– Що маєте на увазі під кітчем? Фаст-фуди? Супермаркети? Нічні клуби?
– Насамперед – ту просторову форму, яку вони творять у місті. Бо функції таких закладів давно визначено, тут годі щось змінити. Ясна річ, що фаст-фуд будь-де залишиться фаст-фудом. Але „Макдональдс”, скажімо, не просто нас годує – він творить у місті певну уніфіковану просторову форму, де встановлює свої правила. Ті правила годяться для Техасу чи штату Невада, де їх, власне, було встановлено, але в регіоні, який має свою давню історичну культурну традицію, вони виглядають чужими. Це треба визнати і зводити до мінімуму існування цих форм в історичному просторі. Вони мали б бути тут, у Львові, трансформованими.
– У своїй книзі Ви цитуєте знаменитого архітектора ХХ століття Оскара Німеєра: „Архітектура має бути пригодою – і для творців, і для глядачів”. Яку пригоду слід мати на увазі – чи таку, як з будівлею Укрсоцбанку на площі Міцкевича у Львові, чи з майданом Незалежності у Києві – чи такі „пригоди” називаються інакше?
– Німеєр – продукт іншої культурної традиції. Він – один з основоположників нового урбанізму, мета якого – змінити простір міста згідно з уявленнями ХХ століття. Де Німеєр впроваджував у життя свої постулати? – у місті Бразиліа, яке виникло на голому місці, тобто там не існувало жодної місцевої традиції формування міського простору. І там Німеєр усіх здивував. Бразиліа – місто цікаве з художнього погляду, з погляду містобудування ХХ століття, але – цей експеримент не призвів до повної зміни простору, бо всі ті чудові зразки міської архітектури останніми роками оточені самовільним будівництвом, і це нівелює первісний вираз.
– Львів – це «Вавилон у доброму розумінні слова». У ньому присутні всі великі (класичні) архітектурні стилі. Як мало б розвиватися місто, котре має таку багату і дуже різну спадщину?
– Тут варто уточнити: що маємо на увазі під розвитком? Бо сучасний Львів складається з зовсім різних просторів: простору історичного міста – і простору того Львова, який постав у другій половині ХХ століття. Відповідно, до проблем розвитку в обох цих просторах повинні бути застосовані зовсім різні підходи.
– І старе, і нове місто мають спільні проблеми, зокрема транспортну.
– Це трохи виходить поза межі нашої розмови, бо проблема транспорту має різні вирішення у тих двох різних просторах. На мою думку, в історичній частині Львова ця проблема не може бути вирішена за допомогою автомобільного транспорту.
– Маршрутне таксі теж не повинно їздити через історичну частину міста?
– Безумовно. Тільки трамвай. І нічого не треба в тій ситуації вигадувати, бо дуже яскраво свідчить досвід інших міст, зокрема Кракова, де автотранспорту заборонено в’їзд в історичний осередок, обмежений кільцевим бульваром. Або ж досвід Праги: там надзвичайно великий історичний осередок, надзвичайно складне планування, ріка в центрі міста, а транспотрних проблем – у «львівському» розумінні – нема. Чому? Бо обмежено в’їзд автотранспорту на історичну територію. Трамвай їздить чітко за розкладом, йому не заважають потоки машин. Метро у Празі, щоправда, також є, але основний пасажиропотік в історичному місті обслуговує саме трамвай, причому – з такими самими вагонами, які їздять по Львову, тільки – у доброму технічному стані.
– Чи у Львові можна застосувати досвід Кракова чи Праги?
– Можна. Але йдеться про жорстке організаційне вирішення, до чого наше сьогоднішнє розуміння міської культури не готове. У сьогоднішньому розумінні міської культури паном міста є власник автомобіля. Він є основним суб’єктом міського простору.
– Але це проблема, здається, не лише львівська...
– Безумовно. Це проблема сучасності. Пробема, скажімо, країн, які ще не освоїли ринкової економіки і сучасної цивілізації.
– Тобто інші країни теж через таке перейшли?
– Так. Скажімо, двадцять років тому у Кракові ситуація була приблизно така сама. Але влада почала діяти рішуче, адміністративними методами обмежуючи рух транспорту в історичній частині міста, і ситуація змінилася на ліпше. Так само приємно дивує транспортна доступність історичного центру Праги. Трамвай – досить місткий засіб пересування, і, рухаючись точно за розкладом, часто і швидко, він перевозить велику кількість людей, чого в історичній частині міста не зробить автобус.
– Чи ж можна зробити Львів «добрим і гарним містом»? Цим терміном Ви послуговуєтеся у книзі, викладаючи своє розуміння міста, в якому затишно і мешканцям, і гостям.
– Термін “good and beautiful city” виник з концепції „міста-саду” Говарда. В англо-саксонській культурній традиції панувало уявлення, – і це зрештою було наприкінці ХІХ століття закріплено законодавчо, – що місто повинно бути приємним для людини. Зараз існує модний термін: “friendly”, тобто «приязний». Місто мало б бути приязним...
– А Львів – приязний?
– Наразі, на жаль, ні. Але це можливо.
– Хто ж мав би творити Львів як „добре і приязне місто”?
– Міська влада.
– А мешканці?
– І вони теж. Мешканці могли б накласти на себе певні обмеження. Насамперед маю на увазі автовласників, які мали б усвідомити певну обмеженість руху у старій частині міста. Наразі такого розуміння немає зовсім. Йдеться про громадянську культуру.
– Насамкінець – власне про книжку. Які ще є теоретичні напрацювання сучасних українських архітекторів у царині міської культури?
– Статей у фаховій періодиці дуже багато. А інших таких книжок я досі не бачив. Причина, можливо, в тому, що в нас ще переважає погляд на місто як на окремі якісь об’єкти й окремі проблеми. Не сформувався ще цілісний погляд на творення гарного і доброго міста. А окремі вирішення, якщо й існують, не дають цілісного уявлення про приязне місто, до якого варто прагнути.
– Дякую за розмову. Вашій книжці бажаю успіху в читачів.

Розмовляла Ірина Лонкевич

Принагідно: монографію професора Посацького відзначили експерти ІХ Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» – напевно, найвпливовішого вітчизняного книжкового конкурсу. Книжка "Простір міста і міська культура в Україні (на зламі ХХ–ХХІ ст.)" ввійшла до коротких списків у номінації «Обрії», де представлено науково-популярну, спеціальну та довідкову літературу. Щоправда, остаточно лаврів переможця видання не здобуло – але це саме той випадок, коли важить нестак перемога, як участь. З чим сердечно вітаємо професора Посацького – нашого багаторічного і шанованого Автора.
Докладно про книжку