Книга спогадів Степана Шаха "Цісарсько-Королівська Академічна Гімназія" вперше появилася друком 1956 року в Мюнхені, у видавництві "Християнський голос", як третя частина трилогії "Львів – місто моєї молодости".
Тритомник мемуарів автор присвятив "тіням забутих Львов'ян", а власне останній, третій, том – шкільним товаришам, з якими починав навчання 1903 року.
Академічна гімназія у Львові, розповідає Степан Шах, виводить свій родовід від єзуїтської колегії, що існувала в нашому місті до 1773 року, а отці єзуїти, як відомо, були славні в цілій Європі власне завдяки дуже якісно організованому шкільництву. Академічна гімназія у Львові може похвалитися багатьма славними іменами своїх вихованців і педагогів, а проте книжка Степана Шаха – одним-єдина натепер присвячена історії гімназії. Непоквапна, багата на факти й деталі розповідь напевно буде цікавою сучасним читачам: і своєю пізнавальністю, і як багатий матеріал для порівняння тодішнього й теперішнього шкільництва.

Книжку Степана Шаха "Львів – місто моєї молодости. Цісарсько-Королівська Академічна Гімназія" перевидано 2010 року з нагоди 225-ліття гімназії коштом Національного університету "Львівська політехніка". Для заохоти до читання подаємо декілька фрагментів.

УЧИТЕЛЬСЬКИЙ ЗБІР
ЗА МОЇХ УЧНІВСЬКИХ ЧАСІВ

Коли я прийшов до І. кл. Академічної гімназії, – застав я в ній величезний учительський збір. І при писанні цих слів сягаю пам’ятю та думками понад 50 літ взад і упритомлюю собі в уяві їх вигляди, їх обличчя, їх рухи, їх хід і чую навіть кольорит їх мови. Спробуймо – по можности – відтворити це!
Ходили всі наші професори повагою, штивно, немов патиковато, носили високостоячі, тверді комірці, чорні мотильковаті кравати, або широкі, англ. фасону «гальстухи», прикрашені шпилькою з брилянтом або самоцвітним каменем, білі з твердо накрохмаленими передами сорочки, білі, тверді, округлі маншети, що до рукавів сорочки не пришиті, а шпінками прикріплені були, а на маншетах носили переважно перлові або срібні шпінки, а патріотично настроєні ще й з цісарським двоголовим орлом; при тім носили високі, чорні циліндри, які їх робили незвичайно високими, або сиваві півциліндри, або «мельоники» фірми Габіґ, які ми «банячками» називали; ходили в чорних «шлюсроках» або в «ластівках» (Gehrock) з двома довгими хвостами зі заду, в пепітових, старанно випрасованих споднях, їх святочні фраки були вузькі і довгі, камізольки були ясні з блискучими перловими ґудзиками, а в лівій кишені був обов’язково годинник, прикріплений золотим ланьцушком до правої камізелькової кишеньки; носили високі чорні черевики з ґумовими по боках вставками до розтягання при взуванні (без шнурівок) так зв. «штибилєти»; всі – старші без виїмку – були бородаті, а бороди були різно підстрижені, вуса – у старших по козацьки спадаючі, – у молодших до гори á la Kaiser Wilhelm II підкручені, деякі носили «бачки» як цісар Франц Йосиф І., волосся на їжака стрижене, рідко у кого на розділ зачесане; осінню носили чорні накидки з оксамитними вилогами, зимою натягали футра з кримськими або бобровими комірами (видри вважались жидівською прикрасою), а на черевики взували великі, теплі російські кальоші марки «треугольник» і обов’язково держали палицю в руках (Gehstock), або парасоль. Модним було носити цвікер на чорнім шовковім шнурку, прип’ятім до горішньої кишеньки в камізольці; лиш старі професори носили окуляри, звичайно в золотій оправі; рогова оправа уважалась жалібною ознакою. В часі жалоби носили вони замість золотого ланьцушка при кишеньковім годиннику чорний плетений шнурок, на маншетах чорні пішнки, на лівім рукаві і на циліндрі опаску з чорної крепи. Літом носили обов’язково – легкі, високі з білої соломки капелюхи, так звані «панама», вдягали легкі люстринові «маринарки», легкі, короткі (до колін лиш сягаючі) ясні накидки, а в руках держали легенькі «спацирові» палички із срібною ручкою або галкою зі слоневої кости та ще й часом зі срібним монограмом; а всі – без виїмку, – хоч би яка горяч була, – обов’язково були в глясé-рукавичках, м’ягеньких з козячої шкірки. Не носили вони тоді ще течок з книжками; якщо конечно треба було яку книжку до школи взяти, то несли її радше в руках. Але наші професори лишали свої шкільні підручники на своїх полицях в конференційній салі в школі, а в дома, якщо до лєкцій підготовлялись, мали другі примірники; сшитки з задачами приносили і відносили їм призначені ними учні до дому.
Вже сам зовнішній їх вигляд надавав їм поваги і пошани, а їх титул «ц. к. професор гімназії» надавав їм пожаданого урядового авторитету, який тоді загально в суспільности високо цінено. І можна б сказати, що вже тією своєю повагою і віддаваною їм честю впливали професори Академічної гімназії виховно на своїх учнів, бо вони тим своїм суспільним стажом були для переважно бідної молоді взором до наслідування. Були вони типовими свого часу австрійськими, цісарсько-королівськими урядовцями, що були певні свого сталого становища, свого завтрішнього дня і забезпеченої старости для себе і своїх жінок, які при тім свято вірили, що Австрія могуча держава, віковічна, і що варта для неї працювати. Для нас, молодих учнів, що приходили з-під сільських стріх, з дрібно-міщанських, ремісничих хат і з бідних робітничих родин, стояли наші професори на недосяжній висоті, неначе півбоги на галицькім Олімпі! В українськім житті відогравали вони поважну ролю; навіть в краєвій політиці надавали професори довгий час народовецький і демократичний напрям – з проф. Уляном (!) Романчуком на чолі, заки змінили їх правники і заки настала в галицькій політиці так зв. «адвокатська» ера. […]

ВИВІНУВАННЯ ШКОЛИ

[…]
Урядження Академічної гімназії та її внутрішнє вивінування не було одноціле; інакше виглядало воно в старім приміщенні, тобто в будинку «Народного Дому», а зовсім інакше в новім двоповерховім, власнім будинку (від 1907. р.) при вул. Л. Сапіги ч. 14.
Коли я прийшов в 1903. р. до гімназії, то її урядження було вже тоді перестаріле, а з нинішньої точки погляду прямо «передпотопове»; навіть в нашім місточку мала народня школа модерніші лавки, аніж ті, що я їх застав у столичнім місті Львові – в ц. к. гімназії!
Мали ми отже довгі, старі, скриплячі лавки, що були призначені на 5, – а вразі потреби і на 6 хлопців; але й були довжезні лавки навіть на 10 учнів. Таку «показову» лавку мали теж і ми в клясі І. а, що стояла в першім ряді; можна собі уявити, як незручно було з такої лавки видістатися учневі; тому ми або хильцем попід ту лавку вилазили, або через лавку перескакували, при чім наш сусід ніколи не був певний, чи його товариш обцасами (зап’ятками) йому носа не засягне або чорнила по сшитках не розіллє. А сидіти в такій лавці 5 годин денно було страшно для рухливих хлопців: було і тісно і невигідно; а що нас багато в клясі було, то писання шкільних задач було само собою уже фізичною трудністю! А при тім зазначити ще треба, що в тих лавках не було дір на каламарі з чорнилом (а ручок з «вічним пером», тобто «Füllfeder-halter»-ів у Львові ще тоді не вживали), тому каламар стояв вільно перед нами на лавці і нераз придержувати його треба було в часі писання лівою рукою, щоб чорнило або, як ми тоді говорили, атрамент, по сшитку не розіллявся; але каламарі таки часто вивертались, плямили наші сшитки, книжки, а про пальці то вже й не говорю! З нашим тілесним ростом маліли під нами і наші лавки, скрипіли, а нераз при наших емоціях розлітались. І не дивниця, бо лавки були з літами зужиті.
В кожній клясі стояла обов’язково на високім підвищенню катедра зі стільцем для професора; сиділи за катедрою неначе на троні наші професори і споглядали в подвійнім того слова значінню «згори» на нас. В катедрі була «шуфляда», де переховувався клясовий катальоґ зі списком учнів, губка і крейда, а ключик від шуфляди носив призначений до цього господарем кляси клясовий впорядчик. В клясовім катальогу вписували наші учителі – дату, годину, предмет, научний матеріял лєкції і неприявність учнів, а господар кляси записував, чи опущені години оправдані, чи не оправдані. Але до катальогів записували учителі також нечемних учнів та лінтяїв! Це мало вплив на ноту з обичаїв і пильности.
Шкільні таблиці були поєдинчі, також прастарі; в більших клясових кімнатах стояли вони побіч катедри на стояках о трех ногах; їх можна було підносити або спускати, бо на передніх ніжках стояка було 3 дірки, до яких вкладано кілки, а на них спиралася оперта таблиця. В менших і тісніших клясових кімнатах висіли таблиці неподвижно на стіні, а до таблиці підходилось по «градусі», тобто на степені. Таблиці були від ужитку вже порипані, нераз годі було навіть писати на них. А писали ми твердою крейдою, яка рисувала навіть найтвердшу чорну поволоку таблиці; змивали ми таблиці жовтою, буйною губкою, яку діставала кожна кляса з початком року і вона вистарчити мала до кінця шкіл. року. А що губки служили не лише до змивання таблиць, але й до того, щоб ними і пальці, обмазані чорнилом, змивати, а в часі павз ними кидатися, неначе мячиками, то при кінці шк. року оставались з неї брунатні стряпки. Стирок до змазування таблиць не було тоді ще в нашій школі в звичаю; нераз складалися ми і купували самі губку для своєї кляси.
Іншого умеблювання в клясових кімнатах не було, хіба що й сплювачки до вивінування школи належало б зачислити. В кожній клясі стояла в куті сплювачка, але за те не було кошика на папір, на качани з яблок чи відпадки з другого снідання. Сплювачки були дерев’яні і виглядали як чотиро-кутна скриночка, а наповнені були піском.
Учні користали з цих сплювачок, – тобто плювали і кидали качани до них; терціяни дуже негодували з того, бо вони мусіли кожного дня руками пісок з плювотин прочищувати і свіжого піску досипати. Папери вкидали ми до печей; коли печки були вже заповнені, запалював терціян папір в печі і робив місце на свіжий папір. Пісок до наповнювання сплювачок і шуровання седесів у виходках привозив за оплатою старий «piaskarz» Бартош з Піскової вулиці своїм спеціяльним возиком, який тягнув запряжений такий же старий осел. Осел той був для нас, малих і великих учнів, усе веселою атракцією, – бо був предметом взаїмних натягань; наші професори залюбки нам епітети ослів причіпляли. Але раз, пригадую собі, намалював перед ексортою якийсь учень, чи не Белегай Михайло з III. кл., що визначався малярським талантом, на таблиці Бартошевого осла, а на голову насадив йому – поміж вистаючі вуха – циліндер, що мав бідермаєрівську форму англійської моди з першої половини XIX. стол., який носив один з наших, мало серед учнів люблений, професорів. Можна собі представити, яку радість серед учнів такий рисунок викликав, бо раз і учні мали нагоду зі старого «осла» посміятись! Пригадати належить, що у Львові були тоді професійні «піскарі», що по місті, головно зимою, на візочках пісок на продаж розвозили; а їдучи вулицями дзвонили гомінким дзвінкомі захвалювали свій товар: «Piasek, piasek! Do posypania, do szurowania! Tylko 10 centów wiaderko!» […]

ТАЙНІ КРУЖКИ І ТАЙНА ЛІТЕРАТУРА УЧНІВ

Не було ще тоді «гімназійних читалень», ні в пізнішому розумінні «клясових громад»; на учнівські «читальні» по серед. школах дала дозвіл Краєва Шкільна Рада щойно в 1909 p.; а на «клясові самоврядні громади» учнів дала дозвіл щойно польська влада мабуть в 1925 р. Зате були за наших учнівських часів «тайні гуртки» – «клясові кружки» і загально шкільні традиційні «громади», які мали далеко більше значення, якби його були мали дирекцією урядово дозволені кружки. Дух в цих тайних кружках був за моїх часів патріотичний, національний, але з радикальною драгоманівською закраскою – до того ще й з виразно антиклерикальними вигуками в тоні «Січового Батька» Др. Трильовського. Були теж і тайні соціялістичні гуртки, де читали «Капіталізм» Карла Маркса і інтерпретували його по думці провідника укр. львів. Соціял-демократів Миколи Ганкевича. Але «Марійських Дружин Учнів» в передвоєнній Академічній гімназії не було!
Провідниками цих тайних «кружків» були старші учні, переважно семаки, але невидимими керманичами «шкільних громад» були студенти університету, а за ними стояли знов інші невидимі «духи». Підготовка до «кружків» зачиналась вже серед учнів IV. кл., коли то якийсь старший учень нав’язував ближчий контакт з якимсь здібнішим чи цікавішим учнем з IV. кл., входив з ним у розмови, втягав його у критику якоїсь книжки і піддавав відтак від себе до перечитання якусь «лєктуру», а потім вів з ним на тему перечитаної книжки знов розмову; цей знов порушував цю тему від себе дальше між своїми клясовими співтоваришами і так поширювались різні думки, ідеї й організації, про які наші професори і зеленого поняття не мали. В той спосіб тратили наші професори провід над своїми учнями; вони стояли на старих «позиціях», а їх молодь пішла ген далеко-далеко вперед. Крок з учнями держали в певнім відступі лиш проф. Вас. Білецький і проф. І. Боберський і вони знали дещо про життя в «кружках». А що старші учні молодшим приказували, те було для молодших святим приказом. А як старший учень молодшому руку подав та ще й «товаришем» назвав, то був союз заключений. Вони втягали відтак постепенно молодших навіть до активних політичних дій. Катехити не мали там ніякого впливу; від «катабасів», тобто від катехитів, держались «кружковці» здалека. Але в домі о. Олександра Стефановича, катехита нар. школи ім. Шашкевича при вул. Чарнецького, в будинку Наук. Т-ва ім. Т. Шевченка, була шафа з книжками «кружка» нашої кляси, бо в нього мешкав наш клясовий товариш, а його братанок Омелян Стефанович, що був рухливим бібліотекарем тайного «кружка», а його заступником був Богдан Питлик, нині Др. мед. в Мюнхені. Головою «кружка» був Юлько Охримович, (пропав на Україні в 1919 p.), а секретарем Михайло Ліщинський, родом з Комарна, в 1918/19 р. сотник У. Г. А., якого большевики зліквідували в червні 1941 р.
Належало б при цій нагоді коротенько задержатись над таємничістю «тайних» учнівських кружків. Ця «таємничість», ця герметична відокремленість від своїх виховників – професорів, а ще більше від своїх катехитів, у котрих чейже учні мали три рази в році сповідатися, полягала не на недовір’ю до своїх професорів, не на боязні, щоб їх професори перед владою за їх «тайні» кружки не зрадили, або щоб їх не лаяли, або з обичаїв злої ноти не дали, а радше лежала вона у загальній молодечому вікові хлопців причасній, психічній замкнености, яка в часі полового дозрівання (між 14–18. р. життя) не хоче нічим свойого вутрішнього «я» зрадити. Цей психічний стан переносить молодь також і на свої зовнішні чинности, які вимагають секрету чи таємничости. […]

Книжка С. Шаха "Львів - місто моєї молодости. Цісарсько-Королівська Академічна Гімназія"