До сьогодні в українській науці ми не мали комплексних системних досліджень, які б розкривали загальні тенденції, трансформаційні зміни функціонування та специфіку формування бібліотечно-інформаційних ресурсів у західноукраїнському регіоні – від середньовіччя до нашого часу.
У Видавництві Львівської політехніки побачила світ монографія доцента кафедри інформаційних систем та мереж, кандидата історичних наук Наталії Кунанець «Бібліотечна справа на західноукраїнських землях (ХІІІ ст. – 1939 р.): консолідований інформаційний ресурс». Праця містить ґрунтовний аналіз діяльності, еволюції бібліотечно-інформаційних ресурсів, що формувалися в західноукраїнському регіоні в зазначений історичний період. Автор з’ясовує ролі і місце бібліотек у соціально-комунікаційному середовищі, у процесах переосмислення національних культурних цінностей як джерела прогресивних ідей сьогодення, що дає можливість запозичення певних комунікаційних моделей впливу на різні групи та профільні осередки користувачів, розширенню спектру послуг з документно-інформаційного забезпечення національної освіти, науки і практики в умовах інтенсивного розвитку соціальних комунікацій сучасного інформаційного суспільства.
Особистими відкриттями і враженнями, які супроводжували автора в процесі роботи над монографією, Наталя Едуардівна Кунанець ділиться з читачами нашого сайту.

Навіть сьогодні ми не володіємо такими величезними ресурсами, якими володіли користувачі бібліотек, що діяли до 1939 року.
Дослідження бібліотечного простору нашого регіону я розпочинала з наукових бібліотек Львова. Це було 10 років тому. Коли торкнулася проблем інформаційного забезпечення науки, культури, просвіти у Львові, з’ясувала важливе – навіть сьогодні ми не володіємо такими величезними ресурсами, якими володіли користувачі бібліотек, що діяли до 1939 року (і це тільки у Львові).
Так розпочалося дослідження діяльності бібліотек усієї Галичини – як джерельних, так і друкованих матеріалів. Варто також зазначити, що дослідження такого пласту і таких широких хронологічних і просторових меж вимагало значних зусиль. Бібліотеки, які діяли на цих просторах і здійснювали інформаційне забезпечення різноманітних галузей побутування і населення, несли в собі дуже цікавий інформаційний контекст, але інформація про них, особливо в друкованих джерелах, подавалася в незначних малесеньких замальовках, статтях на сторінках численних друкованих видань, періодичних виданнях, які випускалися товариствами, різноманітними спілками. Брак інформації значно утруднював роботу над темою, але й став своєрідним викликом.

Формування студентських бібліотек – своєрідний громадянський подвиг.
Коли я ознайомлювалася з діяльністю студентських бібліотек, зачарувалася і подивувалася ентузіазмові, який проявляли студенти, формуючи свої книгозбірні. Здавалося б, незаможні назагал студенти, які вступали у навчальний заклад, змушені були сплачувати за навчання, крім того, ще бібліотеки вимагали від них карти вступу – а це додаткові видатки. Студенти знайшли свій спосіб підтримання життєдіяльності в тому соціокультурному просторі якраз через створення власних бібліотек, тоді ще бібліотек-товариств, в які вони об’єднувалися. Ці бібліотеки забезпечували не лише навчальний процес самих студентів, вони впливали на їхню науково-дослідницьку роботу. Бо студенти не лише докладали багато сил і енергії до здобуття знань, а намагалися відразу ті знання спроектувати на певні дослідницькі проекти. Звичайно, їм допомагали старші патрони цих товариств, але без завзяття студентів не було б і результатів. Гадаю, що створення студентських бібліотек, при тій незаможності, яка побутувала серед студентства, це, напевно, своєрідний громадянський подвиг. Бо нехай незначними були фонди цих бібліотек, але до них відбирали найцінніші видання. До всього, студенти поповнювали їх таким нетрадиційним для нас сьогодні виданням як «скрипти». Це були тексти лекцій провідних викладачів, професорів навчальних закладів, які розмножувалися способом акуратного переписування і розмноження за допомогою доступної для того часу техніки. Це унікальні видання, яких залишилося дуже мало. Можна вже їх називати раритетами.

І в роботі над вивченням діяльності монастирських бібліотек були цікаві відкриття. Здавалося б, монастирі для нас є чимось закритим, недосяжним, і якщо там створювались якісь бібліотечні фонди, то були розраховані виключно на монахів та служителів монастиря. Така думка підтверджена прочитаним у художній літературі. Доступ до монастирських фондів був би достатньо обмежений. Але з’ясувалося протилежне, і це дуже важливо. Монастирі були вагомими чинниками соціально-комунікаційних процесів від перших днів створення: залучаючи до монастирів високоосвічених людей, організовуючи при монастирях скрипторії для переписування книг, друкарні (вже пізніше), різноманітного рівня школи і, звісно, бібліотеки. Відповідно, оскільки при монастирях діяла низка установ, на них покладалася коло зобов’язань – не просто накопичувати фонди, а формувати фонди з певною метою. Насамперед вони ставали зразками для переписування книг і розповсюдження, а також зразками для копіювання друкарськими методами. Те, що створювалося у друкарнях, обов’язково осідало у фондах бібліотеки. Це теж був такий цікавий взаємовплив.

Монастирі – аж ніяк не замкнуті структури. Бо книжка не може бути замкнутим елементом.
Якщо говорити про навчальний процес, то бібліотека насамперед слугувала базою, яка давала можливість освоїти необхідні предмети. Друковані конспекти шкільних викладачів потім ставали в нагоді іншим монастирям або навчальним закладам. Тобто інформація про наявність конспектів, видань у монастирях активно поширювалася вже тоді. Монастирі не були замкнутими ¬– це не ті установи, які працювали самі для себе. І навчали вони не лише братчиків, а й світських осіб – відбувалось спілкування монастиря із світським оточенням. Бо ж книжка не може бути замкнутим елементом.
На доказ незамкненості монастирської книги є свідчення нашого львівського художника Дмитра Крвавича: він, перебуваючи в Добромилі, звертався до бібліотеки монастиря, яка після 1939 року залишилася функціонувати. Монах пропонував хлопчикові певні книжки, коли Крвавич звертався по якісь ще – радив те чи те, мовляв, до цієї тобі ще рано. Однозначно можна стверджувати: бібліотекар був високоосвіченою особою. Чернець, який працював у бібліотеці, обов’язково прочитував бодай частину того, що пропонував. Так підвищувався його інтелектуальний рівень, він ділився знаннями з іншими ченцями, зі світськими особами, які до нього зверталися.
У ході дослідження діяльності монастирів було розвінчано ще один стереотип: ніби у фондах монастирів переважали теологічні видання. Насправді – у фондах монастирів була значна кількість праць наукових класиків того періоду, різноманітних навчальних видань і значний пласт художньої літератури.
Ці «відкриття» змінили моє уявлення про монастир і його бібліотеку. Вони аж ніяк є не замкнутими структурами. Залучені до всіх сфер життя, вони впливали і на економічне, і на політичне життя, і на національні відносини.

Працівниками наукової бібліотеки обов’язково були професори.
Осередки культури – бібліотеки вищих навчальних закладів. Кумуляторні структури, які перебирали на себе не лише функції інформаційного супроводу суспільства, але й підтримки наукової роботи викладачів. Бібліотекаря Львівської політехніки обирала наукова колегія професорів – це вже говорить немало про рівень самого бібліотекаря. Бібліотекарями наукової бібліотеки обов’язково були професори. Це було прописано у статутах для сприяння функціонування бібліотек – регулямінах. Саме вони оголошували певні кваліфікаційні вимоги до працівників бібліотеки.

Президент Михайло Грушевський теж був бібліотекарем.
Говорити про товариства, які створювалися на західноукраїнських землях, надзвичайно цікаво. Йдеться про національні взаємини – культурні і духовні. Товариства формувалися за національно-професійним принципом, таким же способом і формувалися бібліотеки. Кожна бібліотека несла в собі заряд сприяння розвитку деякої галузі науки. Товариство природознавців – природничі науки, товариство НТШ – унікальний бібліотечний фонд, де першим бібліотекарем був майбутній президент Михайло Грушевський, а це промовистий приклад того, якого статусу був тодішній бібліотекар. Вже пізніше з'явилися помічники бібліотекаря, освітні вимоги до яких були не такими суваорими, але освіта мала бути вища. Це – показник того, як суспільство ставилося до бібліотек.

Сьогоднішній залишковий принцип – якесь непорозуміння.
Маємо черпати досвід тих років, щоб дати зрозуміти, що несе бібліотека у цивілізованому високоінтелектуальному суспільстві. Враховуючи і те, що тільки у Львові було 140 наукових бібліотек, не згадуючи менші. Ці моменти для нас сьогодні – важливі, цікаві і потребують запозичення. Бо дослідження тих пластів культури, комунікаційних відносин при сьогоднішньому ставленні до культури набуває неабиякої актуальності.

Спілкувалася, нотувала Наталія ЛІПІНСЬКА